Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Пусти мене до неї!

–Обійдешся.

–Та, що сталося?!

–Вона покарана.

–Ти її вдарив?!

–Я до неї не доторкнувся.

–Джен! Джен! Ти чуєш?

Вона чула, як Нік виштовхував його в іншу кімнату. І вона знову заплакала, повернувшись до стіни. За кілька хвилин дівчина задрімала, провалившись у неспокійний сон, а потім схопилася, прокинувшись від шепоту.

–Джен? Джен, прокинься.

Вона розплющила очі. У кімнаті напівтемрява, Кріс сидів на краю ліжка і тримав сестру за руку.

–Ну, як ти?

–Він відібрав усе моє барахло. – зітхнула вона, відчуваючи, як усвідомлення того, що весь цей вечір їй не наснився, змушує очі знову набиратися сліз. – У школі я стану ще більшим лохом. Він телефон забрав, я навіть Оліверу зателефонувати не можу.

–Як так вийшло?

–Я не знаю... Пішла на вечірку до Кортні. Мене не було від сили годину. А він... завалився туди й витягнув мене, як кошеня. Нік довго біситься, не знаю, коли я повернуся до нормального життя.

–Ей! Не вішай носа. Телефон я тобі свій віддам, зі старим походжу. А барахло відвоюємо. У школі всі й думати забудуть. Та й плюс ти втекла від нагляду, це навпаки ознака крутої вдачі. Ну? Ходи сюди.– він притягнув сестру до себе і міцно обійняв. Щось видало писк.– Агов, обережніше, у мене тут контрабанда.

Він розкрив свою парку і витягнув із внутрішньої кишені чорне кошеня. У нього були зелені очі й довгі вуса. Воно замуркотіло, щойно Дженніфер його погладила.

–Радше нелегал. – посміхнулася вона.

–Пам'ятаєш, у дитинстві, коли ми дивилися "Сабріну", ти хотіла кота, що розмовляє, на ім'я Салем? – вона кивнула. – Він, звісно, не розмовляє. Але назвати його можеш, як завгодно.

Дженніфер міцно обійняла Кріса. Ніхто й ніколи не вмів так підтримати, як він. Ще за хвилин двадцять він пішов до себе, Салем, саме так вона й назвала кошеня, заколисував її своїм муркотінням, так вони й заснули.

До школи Дженніфер прийшла втомленою. Вона думала про те, як там Салем, чи достатньо їжі вона йому залишила, і чи постелила вона газети на ліжко. Це питання мучило її, мабуть, більше, ніж проблеми з дядьком. 

–Фер! – біг до неї Оллі. –Ну, як ти?

–Жахливо. – зітхнула вона, зачиняючи дверцята шафки. – Дядько лютує.

–Хочеш, я поговорю з ним? – запропонував він.

–Він Кріса вчора до мене не пустив, не хочу, щоб заборонив і нам спілкуватися.

–Облиш, ніхто не змусить мене припинити спілкуватись з тобою.– відповів він, обійнявши подругу.–Телефон він у тебе забрав, як я зрозумів? Я вчора тобі тисячу повідомлень відправив.

–Так, і не тільки телефон. У мене в кімнаті з цікавого тільки вікно.

–Хочеш, дам пограти свій? – запропонував Олівер. – У мене багато застосунків.

Дженніфер розреготалася.

–Спасибі, але ні. Що в нас зараз? – запитала вона, відкривши шафку.

–Література. Як я виглядаю?

–Ти на щось сподіваєшся? – реготнула дівчина.

–А, чому ні? Вона дуже навіть гарненька.

–Вона безперечно...– Дженніфер засміялася.

–Ось, якої ти про мене думки? – обурено кинув хлопець.

На уроці міс Ґотлін, Дженніфер взагалі ледь не заснула, відчуваючи, як злипаються очі. Після уроку Ельга покликала дівчину до себе. Дженніфер попросила Оллі не чекати на неї і, не приховуючи, розповіла викладачеві все.

–Не все так погано. – заспокоїла її Ельга. – Хіба в школі з тобою не віталися сьогодні?

–Вітались.

–Хтось сміявся з тебе?

–Ні, начебто.

–Ну, ось, приводів для занепокоєння в тебе немає. До того ж, громадську думку явно переоцінюють. Не будь залежна від неї, це твоє життя, твій досвід і твої рішення. А щодо речей... – вона відкрила журнал відвідуваності, де записані адреси та номери телефонів батьків учнів. Витончені тонкі пальці з довгими чорними нігтями швидко пробігли по екрану телефону і Ельга, дочекавшись першого гудка, приклала смартфон до вуха.

– Містере Вінсент? Це міс Ґотлін. – вона замовкла.– Так... я читаю предмет літератури у вашої племінниці. Я поставила їй та її напарникові Оліверу Ллойду проєкт, але Дженніфер відмовляється його робити, каже, що має проблеми з технічним забезпеченням. – вона помовчала. –Річ у тім, що проєкт потребує спільного обговорення та підготовки в позакласні години, їй потрібен телефон або особиста зустріч з Олівером. Так? – вона підморгнула Дженніфер. – Добре, спасибі, містере Вінсент. – вона знову мовчала, дядько щось говорив їй.– Домовилися, Ніку. Всього доброго.

Вона поклала телефон.

–Коли ти прийдеш додому, вся техніка чекатиме на тебе на своїх місцях.

"Я її обожнюю."– подумки зробила висновок Дженніфер.

–О, боже! Ельго! Дякую вам!