можу пригадати, коли я їв востаннє. Або востаннє мився. Я сподівався, що як мене певний час не навідує згадка про доріжки коксу, то я їх і не захочу, — але тепер я знову про них думаю і відчайдушно намагаюся ці думки в собі заглушити. Та ось я знову чую цокіт копит. Серце починає битися швидко-швидко — пум-пум-тгум, а копита — тудук-тудудук, а руки й ноги при цьому холонуть і холонуть. Голова волає «біжи, дурню, біжи!», а канава здригається. Але це, всього-на-всього, проїхала мостом вантажівка. Треба лишатися голодним. Якщо лишатися голодним, то думаєш про їжу. А якщо голод твій — за доріжкою, то про неї й думається. Якщо думаєш про свій голод, то можна забути і про Джосі Вейлза («Йобаний в рот дурень, ти ж був майже собою, поки не нанюхався Віперового лайна»). Мені не треба б думати про цей міст і про те, що я ж насправді хотів тільки показати — Співаковим братчикам, а не йому, — що з Демусом краще не жартувати. Як мені бридко, як я втомився від того, що мене використовують: спочатку — ті братчики, потім Джосі Вейлз («Йобаний в рот дурень, ти ж був майже собою, поки не нанюхався Віперового лайна»), а до цього — кожен у сраному гето, хто думає тільки про те, чого він хоче і як йому використати мене, щоб те добути. Ма’ть, щось написано на моєму лобі, типу: «Користуйтеся ним, бо він дурень, і це факт». Тут, у яру, починаєш розуміти, що сморід здатен звести людину з розуму. Як вона починає думати про всіляке божевільне лайно, лихе лайно, погане лайно, як-от: убити дитину, чи трахнути дівчинку, чи насрати в церкві, — бо цей сморід проникає в тебе, як вода крізь сито, і ти тепер теж пройнявся цим смородом. Ні. Зараз я повинен мислити ясно. Я повинен мислити, як розумна істота. Мені треба забиратися з Кінгстона. Я мушу звідси швидко робити ноги. Мені треба втекти кудись туди, де люди ні про що ні слухом ні духом, у якийсь Геновер[269]; хто знає, що там взагалі, в тій сраці, діється? Геновер так далеко від решти Ямайки, що можна побитися об заклад: в ніяких виборах тамтешній люд участі не бере. Податися в Геновер і взяти там собі прізвище на зразок Евертон, Кортні або Фіцгаролд — останнє звучить так, ніби мене ростили обоє батьків: тато і мама. Знову чути цокіт копит, і я підхоплююся на рівні й біжу. Біжу в тому ж напрямку, куди помчала та божевільна, отже, я теж не кращий за неї, бо, почувши кінський тупіт, біжу, наче якийсь голий раб-утікач у землі маронів[270] — від свого господаря-переслідувача. Точно, може, я повинен бігти до маронів, — хоча хто ховається у маронів одна тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року? Звучить розумно. Звучить дуже розумно. Здається, в цьому є здоровий глузд. Принаймні здається, що в цьому є здоровий глузд. Це майже змушує мене сміятися, і я біжу по канаві, дивлячись, як з кожним моїм пробігом попід мостом небо навколо стає все темнішим, і все менше світла. Я біжу, біжу і біжу, поки повітря не стає солонуватим — ознака того, що близько море. Я біжу і біжу, поки сонце не торкається краю обрію, після чого спека починає спадати, а сонце тим часом сідає все нижче, нижче і нижче, аж поки не вражає погляд прощальним жовтогарячим відблиском і зникає. А я не зупиняюся, навіть коли завважую, що босий, а вода, яка хлюпотить під ногами, стає чистішою.
Я підбігаю до згорілого кістяка автівки і ледь не зупиняюся — з думкою, щоб у ній сховатися, аж доки і від мене не залишаться самі кістки, — але все ж біжу далі. Нічого мене не мучить, поки я про це не замислююсь; так, варто мені подумати про їжу, як голод починає мучити настільки сильно, що я готовий упасти й котитися клубком. Тож думати про їжу я перестаю. Від бігу стали приходити думки, що скоро комендантська година, тож із канави можна буде вилізти й податися кудись туди, де можна поцупити харчу й попити води, — але я тут же себе картаю, бо від згадки про їжу шлунок теж відразу нагадує про себе, та так, наче мене ножем ріжуть. Суща правда: чимдалі ви втекли від того, що вас мучить, то легше себе почуваєте стосовно того, від чого віддалилися.
Я минаю ще один кістяк машини, цього разу вантажівки, а коли невдовзі на шляху трапляється ще й кістяк човна, до мене доходить, що я більше не в канаві. Але я й не на березі моря, хоча відчуваю присмак солі та вдихаю запах хвиль. Ступні тонуть у багні та піску, а навколо густо стоять деревця — сухі й жовті, наче пластмасові, з гладенькими гілочками, що звисають до землі й звиваються, як змії. Пісок місцями то холодний і вологий, то сухий і гарячий. Проходячи через одну таку ділянку вологого піску, я натрапляю на маленьку нірку, з якої метушливо вибирається безліч крабів. Я нагинаюся і розглядаю їх; світла вже майже нема, а море гуркоче все гучніше. Я піднімаю очі й тут бачу перед собою літак. Він нібито впав, і намагається знову злетіти, але застряг у якихось тенетах. Він рветься з полону, але чагарник таки бере гору. Літак усе ще бореться, але плетиво чагарнику перемагає. Літак стирчить вертикально, як хрест, його черево ще не втратило сріблястого блиску. Половина лівого крила кудись поділася, а хвіст загруз у піску. З його кабіни і вікон проростають стебла, звисають гірлянди водоростей, ніби саме вони і є на ньому реальними пасажирами. Навколо бігають краби. Частина мене хоче відчинити дверцята й глянути: чи нема там усередині справжнього, людського, скелета, а друга частина хоче примоститися на сидіння й дочекатися, коли літак вирветься й полетить. Кущі хрустять, а гілки тріщать під ногами диких свиней, що нишпорять чагарником. Я обертаюсь і раптом бачу, що мене оточують п’ять, шість, сім, вісім растаманів, усі в білому.
— Що за бомбо...
Бам-Бам
криком кричу: «Гооооосподи! Ооо! Нінінінінінінініні!» — кричу але не чую крику бо в мій рот запхано затичку і язиком її не виштовхнути і до горла підкочується блювота а я не можу її назад ковтнути та я кашляю і
