Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

О другій ночі він усе ще не спав, а тому почав порпатися в аптечці, шукаючи заспокійливе. Це було геть дивно, адже він зазвичай висловлював протест проти «ковтання пігулок» і наполягав на тому, що людина, яка пройшла якісний психологічний аналіз, має долати психологічний дискомфорт за допомогою інтроспекції та самоаналізу. Та цієї ночі про самоаналіз годі було й мріяти: його напруження сягнуло високого рівня, і Маршалові треба було якось себе заспокоїти. Нарешті він знайшов «Chlor-Trimeton» — антигістамін із заспокійливим впливом, проковтнув кілька таблеток і поринув у неспокійний сон, що тривав кілька годин.

Вихідні минали, і тривога Маршала зростала щохвилини. Куди поділася Адріана? А Пітер? Йому не вдавалося зосередитися. Маршал жбурнув останній примірник «Американського журналу психоаналізу» через усю кімнату; він не отримував задоволення від формування крони бонсаю і навіть не зміг підрахувати свої тижневі прибутки від акцій. Він інтенсивно потренувався з гантелями в тренажерному залі, пограв у баскетбол, зробив пробіжку в парку «Золоті ворота». Та ніщо не допомагало зменшити неприємне відчуття, яке стискало горло.

Маршал уявив себе на місці пацієнта. «Заспокойся! Навіщо ця метушня? Сядь і поміркуй, що насправді трапилося. Тільки одне: Адріана проігнорувала свої сеанси. Ну то й що? Інвестиції ніщо не загрожує. За кілька днів… гм… вже за тридцять три години… ти поговориш із Пітером. У тебе є вексель банку «Credit Suisse», що гарантує виплату коштів. Відтоді, як ти продав акції «Wells Fargo», їхня вартість знизилася майже на два відсотки. Найгірше, що може трапитися, це те, що тобі доведеться отримати гроші за векселем і викупити свої акції за нижчою ціною. Так, імовірно, ти не помітив, що з Адріаною щось не те… але ж ти не екстрасенс — щось могло лишитися поза твоєю увагою».

«Непогана терапевтична інтервенція», — подумав Маршал. Однак застосовувати її до себе самого було неефективно. Самоаналіз має межі — дивовижно, що Фройдові вдавалося працювати в цьому напрямку стільки років! Маршал розумів, що йому варто було б поділитися своїми переживаннями з кимось іншим. Але з ким? Не з Ширлі — останнім часом вони майже не спілкувалися, а тема їхньої з Пітером інвестиції призведе хіба що до сварки. Вона була проти цього з самого початку. Коли Маршал мрійливо розводився про те, як вони витрачатимуть сімсот тисяч доларів свого прибутку, Ширлі нетерпляче зауважувала: «Ми належимо до двох різних світів». З її вуст дедалі частіше зривалося слово «жадоба». А два тижні тому вона запропонувала Маршалу звернутися до її буддійського наставника, аби той допоміг впоратися з жадобою, що його переповнювала.

Крім того, в неділю Ширлі збиралася прогулятися схилами гори Тамалпаїс, щоб зібрати матеріали для ікебани. Ще вдень, готуючись до від’їзду, вона зауважила, що, імовірно, ночуватиме не вдома: Ширлі потребувала «часу для себе» — відпочинку для душі, з медитацією та мистецтвом ікебани. Маршала вжахнула думка про те, що йому доведеться провести вихідні на самоті, і він навіть думав сказати Ширлі, щоб та нікуди не їхала, бо потрібна йому. Але ж Маршал Стрейдер ніколи не благав, то був не його стиль спілкування. Водночас його хвилювання було настільки очевидним і «заразним», що дружині, поза сумнівом, не варто було лишатися вдома.

Маршал нетерпляче поглянув на ікебану, що її залишила для нього Ширлі: роздвоєну гілку абрикоса вкривав лишайник; одна її частина витягувалася паралельно до столу, а інша линула вертикально вгору. На кінці горизонтальної гілки розквітла самотня біла квітка. Вертикальна гілка мала «комірець» із лаванди й зеленого горошку, які ніжно обвивали дві кали — білу й шафранову. «Чорт забирай, — подумав Маршал, — на це їй не бракує часу!» Навіщо вона це робить? Три квітки… знову шафранова й біла... Він витріщався на композицію близько хвилини, а тоді труснув головою і запхав ікебану під стіл, аби не дратуватися.

«До кого ще я міг би звернутися? До Мелвіна? Нізащо! Подеколи він може дати гарну пораду, але зараз нічим мені не допоможе. У його голосі вчуватиметься глузування, а я цього не витримаю! Колеги? Це неможливо! Я, звісно, не порушив норми професійної діяльності, але не певен, чи зможу комусь довіритися, і особливо тим, хто мені заздрить. Вони просто мене не зрозуміють. А якщо хтось обмовиться бодай словом, можна назавжди попрощатися з посадою очільника інституту!

Утім, хтось таки потрібен. Той, кому можна довіряти. Якби ж то можна було поговорити з Сетом Панде! Але ж я сам захряснув ці двері! Може, не варто було так на нього «наїжджати»… Ні, ні, Сет на це заслуговував. Я правильно вчинив. Він отримав по заслузі».

Один із Маршалових пацієнтів, клінічний психолог, частенько розповідав про свою «групу підтримки», що складалася з десяти психотерапевтів-чоловіків. Щотижня вони зустрічалися на двогодинному сеансі. Пацієнт зауважував, що корисними були не тільки зустрічі — учасники групи нерідко допомагали одне одному за потреби. Звісно, Маршал не схвалював те, що його пацієнт відвідував подібні «групові заняття». За більш консервативних часів він узагалі заборонив би це. Підтримка, запевнення, заспокоєння — усі ці патетичні «штучки» здебільшого тільки посилювали прояви патології та уповільнювали роботу реального психоаналізу. Поза тим, саме зараз Маршалові страшенно кортіло опинитися в такій-от групі. Він згадав слова Сета Панде про брак чоловічої дружби в сучасному суспільстві, що прозвучали на зборах інституту. Авжеж, саме це йому й потрібно — друг.

Опівночі в неділю (у Цюриху вже був понеділок, дев’ята ранку) Маршал зателефонував Пітерові, аби почути тривожне повідомлення, записане на автовідповідачі: «Ви зателефонували до офісу «Macondo Financial Group». Містер Макондо зараз перебуває у дев’ятиденному круїзі. Протягом цього часу офіс буде зачинений, та, якщо справа невідкладна, залиште повідомлення. Повідомлення регулярно перевіряються, тож ми докладемо всіх зусиль, аби зв’язатися з містером Макондо за найпершої нагоди».

Круїз? Офіс такого штибу зачиняється на дев’ять днів? Маршал залишив повідомлення з проханням якнайшвидше йому зателефонувати. Пізніше, намагаючись заснути, він раптом подумав, що новина про круїз не така вже й дивна. «Очевидно, трапилося щось неприємне, — припустив Маршал, — між Пітером та Адріаною або між Адріаною та її батьком. І, намагаючись усе владнати, Пітер спонтанно вирішив поїхати деінде, аби трохи відволіктися, з Адріаною чи без неї, тож обрав круїз Середземномор’ям. Ось і все».

Та дні минали, а від Пітера не було жодної звістки. Маршал дедалі більше переймався долею інвестованих грошей. Звісно, він мав можливість отримати готівку за векселем, але ж це означало позбавити себе прибутків від щедрого подарунка Пітера. Маршал гадав, що панікувати й відмовлятися від такої можливості щонайменше нерозумно. І з якого дива? Через те, що Адріана не прийшла на сеанс? Овва!

У середу об одинадцятій ранку Маршал мав вільну годину — раніше в цей час вони зустрічалися з Ернестом для супервізії. Він вирішив прогулятися уздовж Каліфорнія-стрит, проминув клуб «Pacific Union», де вони тоді обідали з Пітером, а подолавши ще квартал, зненацька вирішив повернутися. Маршал побіг сходами нагору, зайшов до будівлі через мармурові двері, проминув ряди мідних поштових скриньок і опинився в залитій світлом ротонді зі скляним куполом. Там, серед диванів із вишневої шкіри, він побачив Еміля — усміхненого мажордома у смокінгу.

Зненацька в його думки увірвався спогад про відвідування «Avocado Joe’s»: куртки золотошукачів, завіса тютюнового диму, чорношкірий хлоп у сірому «Borsalino», обвішаний коштовними цяцьками, і піт-бос