Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

— Здрастуйте, Михайлович! Мене звати Василь. Ваш сусід. Може, щось допомогти?

— Здрастуйте, Василю! — відповів Курочка. І подумав, що ні з ким, крім баби Груні, він не знайомився. А всі його знають.

Лице Василя випромінювало доброту і спокій. І лопухи на подвір’ї для Курочки знову стали найчарівнішими квітами. А обчухрана хата — палацом.

Він посміхнувся:

— Бачите, Василю, якби я знав, з чого починати, то й сказав би, що мені допомогти… Хіба що там у хаті є пляшка. І я її не можу розкоркувати…

Подалися до хати.

За кілька хвилин Василь підійшов до щілини у стіні. Гукнув:

— Вірко! Принеси нам закусити!..

Було за північ. Василь давно пішов. Курочка вмостився на розкладачці. Трохи читав. Трохи думав. Трохи слухав, як попід підлогою гасають миші.

Та ось почулися кроки. До хати, не питаючи дозволу, всунувся якийсь молодик. Пика — як вим’я корови-рекордистки. Тільки без дійок. Від неї несло перегаром.

— Ну, як життя? Ніщо не беспокоїть? — почав тоном генерала.

Курочка ледве стримався.

— А ви хто? Соцький? Чи десяцький? Що серед ночі ходите і опитуєте?

— Я-а-а? — почервоніла ще більше пика. — Ти знаєш, хто я? Я у цій хаті народився. Мій пуп тут закопаний!..

Курочка встав. Вийшов у сіни. Повернувся з лопатою:

— На! Викопуй свого пупа. І драпай! Щоб я духу твого тут не чув!

Молодик закліпав очима:

— Та я-a… По-хорошому прийшов… Приїхав, а мамаша каже: «Композітору хату продала…» Думаю, піду. Може, сто грам поставить…

Курочка поставив лопату у куток. Ліг на розкладачку. Молодик ще хвильку постояв. І подався до виходу.

Тепер, читачу, коли щури й миші трохи втихомирилися, а нашого головного героя хилить на дрімоту, автор дозволить собі намалювати клаптик його біографії.

Коли дивишся на Курочку збоку, складається враження, що якби подув добрий вітер, його занесло б хтозна-куди. А не приведи, лиха годино, якогось нещастя, воно розтоптало б героя, як віл жабу.

Проте це враження дуже помилкове. Незважаючи на кволий вигляд і хворобливу статуру, Курочка стояв на ногах твердо і непохитно. Свідченням може бути хоча б те, що герой наш п’ятнадцять років відпрацював у специфічному журналі «Струни серця». А головним редактором цього журналу був дуже відомий у журналістських та рибальських колах Пилип Недайбоже. У журналістських колах він був відомий тим, що тридцять п’ять років редагував «Струни серця» і не мав жодної догани. Хоч у журналі дуже часто траплялися помилки, летіли голови заступників, рядових виконавців. А він випливав на них. І виходив із води сухим.

У рибальських колах навпаки. Його знали, як такого, що майже ніколи сухим з риболовлі не повертається. То колгоспний сторож скупає його у ставку. То щука за собою потягне.

Так ось цей редактор був дуже манюній на зріст. І органічно не переносив вищих за себе. Та оскільки весь штат редакції вкомплектувати крихітками не вдалося, тих, хто був вищий за нього фізично, він намагався поставити на коліна морально. Щодня, щогодини, щохвилини. І ось наш герой, який був на голову вищий за свого шефа фізично і в якого ноги не гнулися в колінах морально, п’ятнадцять років віддав «Струнам серця». За цей період його власне серце теліпалося, як баранячий хвостик, нерви були натягнуті, як струни балалайки, а обличчя стало подібне на печене яблуко.

Природно, що в такому стані і маючи такий вигляд, Курочка не міг подобатися навіть власній жінці.

Уяви, читачу, яка гнітюча, супермінорна музика упродовж п’ятнадцяти років лізла в голову нашому героєві. І яких зусиль слід було докладати йому, щоб творити виключно мажорні пісні. Недаремно Курочка завоював славу композитора-оптиміста. А на той час, коли він порвав із «Струнами серця» і власною жінкою, йому майже всі заздрили.

Одружені заздрили, що має свободу.

Парубки, що має квартиру.

Лінивці заздрили, що йому не треба ходити на роботу.

Роботящі, що в нього є чимало часу.

Випивохи заздрили, що він має за що випити.

Жінки випивох заздрили, що він не п’є.

Товсті заздрили, що він худий.

Худі, що він оптиміст.

Честолюбні заздрили, що він має славу.

Обивателі, що має машину.

Дехто навіть заздрив, що наш герой має великого носа.

У такій обстановці загальної заздрості Курочка ще й придбав собі «дачу». І був щасливий, що є куди втекти від цивілізованого світу. І всіх отих заздрісників.

Наш герой не був забобонним. Як і кожна сучасна освічена людина. Ні чорний кіт, ні порожнє відро не зупиняли Курочку на його життєвому шляху. Але те, що приснилося цієї ночі, вкралося у душу черв’ячком загадкової спокуси.

Уже на світанку нібито хтось зайшов у сусідню кімнату.

І в щілину, яка була між двома колодами поперечної стіни, прошепотів: «Шукай під яблунею в саду…»

Курочка прокинувся. Схопився з ліжка. Заглянув у сусідню кімнату. Окрім миші, яка сиділа на столі і гризла сухаря, там нікого не було. Двері накинуті зсередини. Вікна зачинені.

І він гримнув на мишу:

— Ти шептала?!

У те, що сталося в цю хвилину, не повірить найавторитетніший мишознавець.

Миша звелася на задніх лапках. Впала на спину. Тріпнула кілька разів ніжками.

Курочка підійшов до столу. Нахилився над мишею. Похитав головою:

— Ну й звірина пішла. Слова сказати не можна…

Вийшов на подвір’я. Ніби вперше