Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

побачив стару крислату яблуню в саду. Почовгав до неї. Осміхнувся. «Мені бракувало ще тільки скарбу».

Та раптом лице його набрало серйозного вигляду. Неподалік від стовбура яблуні були сліди копирсання. Не такого вже й свіжого, але не дуже й давнього. Структура минулорічного листя порушена. І реставрована не дуже акуратно. Видно, «реставратор» спішив. Або був не дуже досвідчений.

«Цікаво, що там? — подумав Курочка. — Скарби тепер не закопують. Хіба щось крадене…»

Надворі вже зовсім розвиднілося. Вікно Гаврюшиної хати дивилося на Курочку, як амбразура ворожого дота. І він не витримав того погляду. Подався в своє лігво.

Кажуть, коли народжується король, одночасно народжується його потенційний убивця.

Заінтригований віщим сном і реальною дійсністю, Курочка вмостився знову до ліжка. Проте заснути не міг. Думав, що воно там, під яблунею.

Думку про будь-які матеріальні цінності намагався відігнати. Хоч вона настирливою мухою знову поверталася. Переконував себе: село не океан, переповнений піратами. А оте обійстя — не безлюдний острів. Де ховати скарби вони мали б. А думка-муха дзижчить: «Зате Київ — океан. А село оце — як корабель з піратами. Наскакують вранці. А ввечері тягнуть додому хто що може».

«По-перше, — переконує думку-муху здоровий глузд, — ті, що їдуть уранці, а повертаються увечері, — не пірати.

Вони працюють. По-друге, те, що вони крадуть, у землю не закопують. Ось порозбудовували котеджі. Їх ніхто і не питає: де взяв, за що купив? Якби, припустимо, він украв оптом екскаватор, його посадили б. А він бере уроздріб. Сьогодні — гайку. Завтра — шруб. Післязавтра — шайбу. Потім — педаль, триб… Потім усе це продає, міняє…»

«А ті, що їдуть увечері і повертаються вранці? — дзижчить думка-муха. — Такі, як Козел, Рябий, Сірий?»

«Ха-ха-ха! — сміється здоровий глузд. — Навіть якби їм удалося зняти з когось не ондатрову шапку, а золоту корону, то вони понесли б її сюди? Під Гаврюшине вікно? Під ніс його невсипущої Василини? Яка дивиться вперед, а бачить ззаду. Яка нюхом чує краще за будь-яку пошукову собаку. Яка переплюне будь-який розшук і обехеес».

«А може, якийсь диверсант? — не вгамовується думка-муха. — Може, тут ще під час війни щось закопане? А він шукав…»

Здоровий глузд не встиг заперечити. На вулиці зчинився такий гармидер, ніби висипали з велетенського мішка сотню жінок, які місяць сиділи мовчки.

Курочка підійшов до вікна. Біля його тину стояли всі навколишні сусідки. Щось жваво обговорювали.

Відчинив вікно:

— Здрастуйте, дівчата! Що там у вас? Засідання бабкому?

— Здрастуйте, Михайловичу!..

— Розбудили вас?..

— Михайлович з самого ранку не спить, — повідомила Василина. — Попід яблунею гуляв…

— Шукав торішніх яблук, — сказав Курочка.

— Михайловичу! — вмішалася баба Груня. — Чудо-юдо в селі з’явилося. Клавка Мотрончина приїхала. З балалайкою. Учора до півночі дримбала…

— То не балалайка. То магнітофон, — поправила Ганна.

— Та хай магнітофон! — погодилася баба. — Ти мене не перепиняй, бо я забуду… То Мотрона сьогодні сіяє, як сонце. Цілі ночви сліз наплакала з радощів…

— А та Клавка що, в тюрмі сиділа? — поцікавився Курочка.

— Якби то в тюрмі. А то в Києві. А до мами носа з рік не показувала. Це, мабуть, у світі буде якийсь переворот, що вона приїхала…

У дальшому обговоренні Клавиного життя Курочка не міг брати участі. Бо треба було братися за впорядкування свого. Тому позоставив Клавку на суд оцих вільхівських інквізиторів.

* * *

Тепер, читачу, коли оті жорстокі язики, як нещадні ножі гільйотини, січуть моральне «я» Мотрончиної Клавки, а наш головний герой зайнятий своїми побутовими клопотами, я поведу тебе до контори місцевого колгоспу «Прогрес».

Сивий, як голуб, голова колгоспу сидить за столом. Чорний, як ворон, голова сільради сидить біля столу.

— Дачі будуватимем, — каже голова колгоспу.

— Тепер буде. Три тисячі варягів. Як гайнуть по городах. Корінці пообгризають. А скільки всякої шпани з’явиться. Зі своїми ради немає. Он вчора Козлик знову ходив женитися. До баби Лисовети.

— Котрої-то Лисовети?

— Тої, що біля Покруча живе. На ногу кульгає. Років їй за сімдесят.

— А йому?

— Йому? Якщо тридцять набереться, то й добре… Прийшов увечері. Каже: «Бабо, я вас люблю. Я без вас не можу жити. Давайте поженимося. Те, що ви старша, — дурниця. Я вас варити не буду. Мені треба друга жизні…» Баба рота розкрила. Поставила самогону, сала. Понапивалися. Баба заснула. «Друг жизні» — з шухляди гроші. І тільки його бачили…

— Як же дізналися?

— Сьогодні ледь світ прибігла. Каже: «Посадіть його за насильство…»

Задеренчав телефон.

Голова колгоспу підняв трубку. З неї полинув керівний бас:

— Федоровичу! Ціпов’яз звонить. З управління. Чого у вас молоко впало?

— Бо перестав доїтися… Ви б спочатку привіталися, чи що…

— Зараз не до жартів! Я доповім першому…

— Доповідати всі мастаки. Якби тільки від того надої збільшувалися… Ви ось допоможіть мені насоса роздобути. Насос зламався. Нема води на комплексі. Тому й молоко впало…

— Треба було думати раніше! Профілактику…

— Профілактику добре робити з власними колінами. Вони перед носом. Та й то не завжди видно. А насос у свердловині. Туди й щур не пролізе… Треба новий насос. Послав людей. Шукають. Вже он третій день…

Голова поклав трубку. Обхопив руками голову. З грудей його вирвався розпач:

— Чому? Чому, Іларіоновичу, я маю все вибивати через «штовхачів»? Посилати гінців з мішками. З корзинами. З грішми. По яких статтях це списувати? Чого я маю когось просити, комусь щось обіцяти? Де