Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

class="p1">Я не знаю, щоби Дон Кіхот виграв якусь битву після своєї смерті, і я знаю, що багато юдеїв мали нахабство доторкнутися до його бороди. Про Дон Кіхота невідомо, щоби він сотворив якесь чудо після своєї смерті, та хіба не досить тих чудес, які він учинив, коли був живий, і хіба не була безперервним чудом його виправа у світ на пошуки пригод? Тим паче, що, як стверджує отець Ріваденейра в останньому розділі своєї вже стільки разів цитованої тут праці, коли розповідає нам про ті чудеса, які Бог учинив для святого Ігнатія, серед смертних людей не було більшого святого, за словами Євангелії, аніж Іоанн Хреститель, а проте з тієї ж таки Євангелії ми довідуємося, що той не вчинив жодного чуда. І якщо побожний життєписець Лойоли вважає найбільшим чудом свого героя створення ордену єзуїтів, то чи не маємо ми право вважати найбільшим чудом Дон Кіхота той факт, що історію його життя зміг написати такий чоловік, як Сервантес, який у всіх інших своїх творах показав цілковиту безпорадність свого творчого генія і який у природному порядку речей перебував набагато нижче від того рівня, на якому мав би перебувати чоловік, спроможний як годиться розповісти нам про подвиги премудрого й винахідливого ідальґо?

Немає жодного сумніву, що в романі «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» його автор Міґель де Сервантес Сааведра виявив набагато вищі здібності за ті, яких ми могли сподіватися від нього, судячи з його інших творів; він багато в чому перевершив тут самого себе. Тому є всі підстави вважати, що арабський історик Сід Ахмет Бен-Енхелі — не просто літературна вигадка, а персонаж, який уособлює ту глибоку істину, що цю історію розповів Сервантесові хтось інший, той, хто носив її глибоко в собі й, виклавши її одного разу на папір, більше ніколи до неї не повертався: ідеться про істину, яку він зберігав на самому споді своєї душі. І та величезна відстань, яка лежить між історією нашого кабальєро і всіма іншими творами, що їх написав Сервантес, це найочевидніше й найдивовижніше з усіх чудес, незаперечно свідчить про те — якби хтось справді став вимагати від мене конкретних доказів, які ніколи нікого не переконують, — що йдеться про історію правдиву і справжню і що сам Дон Кіхот, замаскувавшись під Сіда Ахмета Бен-Енхелі, продиктував її Сервантесові. І я навіть підозрюю, що, поки я пояснював і коментував це життя, мене таємно навідали Дон Кіхот і Санчо та, хоч я про це й не здогадувався, відкрили мені багато з того, що заховували у своїх серцях.

І я тут повинен додати, що нерідко ми вважаємо письменника особою реальною, справжньою й історичною, бачимо його в плоті й крові, а ті персонажі, про яких він розповідає, здаються нам витворами його чистої фантазії, а все якраз навпаки, бо саме ці персонажі наділені справжньою реальністю, а того, хто нам здається людиною з плоті й крові, вони лише використовують, аби постати перед людьми у вигляді цілком реальних осіб. І коли ми всі прокинемося зі сну життя, то побачимо речі цілком несподівані й дивовижні, й учені вжахнуться, побачивши, щó є правда, а що — брехня, і як ми помилялися, коли думали, що загадкова наука, яку ми називаємо логікою, якщо й має якусь цінність, то лише поза цим жалюгідним світом, у якому нас утримують час і простір, тирани духу.

Дуже дивні речі побачили б ми в усьому тому, що стосується життя і смерті, й тоді зрозуміли б, яким глибоким змістом наповнена перша частина епітафії, яка викарбувана на могилі Дон Кіхота і яку склав Самсон Карраско:

Тут лежить ідальґо дужий,

мудрий, щирий, небайдужий,

що не відав каяття.

Він зі смертю стрівся мужньо,

бо для нього й смерть — життя[155].

І так воно і є, бо Дон Кіхот, завдяки своїй смерті, став безсмертним: лише смерть може привести нас до безсмертя.

Ніщо не минає, ніщо не розвіюється, ніщо не провалюється в небуття; спроможна увійти до вічності й найменша частинка матерії, і найслабкіший поштовх сили, і немає такого видіння, хоч би яким воно було швидкоплинним, що не може бути віддзеркалене десь назавжди. Й отак, як, проходячи через якусь точку в нескінченності пітьми, спалахувало б і світилося протягом якоїсь миті все, що там би проходило, так і в нашій сьогоднішній свідомості на мить спалахує те, що плине з незглибимих глибин майбутнього в незглибимі глибини минулого. Немає ні видіння, ні речі, ні миті, які не виходили б із глибин вічності, усе, зрештою, звідти виходить і там залишається. Сон — це і є такий раптовий і миттєвий спалах темної субстанції, сон — це життя, і після того, як гасне швидкоплинне сяйво, його віддзеркалення опускається у глибини пітьми і там залишається, допоки якийсь неймовірний поштовх знову його засвічує — і тепер назавжди. Бо смерть не сягає тріумфу над життям, після того як воно вмирає. Смерть і життя — це примітивні терміни для позначення того, що має для нас найбільшу цінність у цій в’язниці часу та простору; у них обох спільне коріння, і воно проростає з вічності нескінченного: з Бога, Свідомості Всесвіту.

Закінчивши писати свою історію, історик відклав перо і сказав: «Тут, на сьому кілочку та мідяній дротині, й висіти тобі, гусяче моє перо, хтозна, добре чи зле підстругане, і жити тобі тут довгі віки, якщо лише якісь безчільні й злочестиві борзописці не знімуть тебе, щоб спаплюжити».

Боронь мене, Боже, щоб я став розповідати про події, які пройшли повз увагу надзвичайно ретельного історика Дон Кіхота: я ніколи не вважав себе ерудитом і ніколи не брався досліджувати рицарські архіви провінції Ламанча. Я лише хотів пояснити й прокоментувати його життя.

«Для мене єдиного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому випало діяти, а мені описувати», — каже історик, розмовляючи зі своїм пером. А я скажу, що, аби Сервантес описав їхнє життя, а я пояснив і прокоментував його, народилися Дон Кіхот і Санчо; Сервантес народився, щоб розповісти про нього, а я — щоб прокоментувати його розповідь… Про твоє життя, мій Дон Кіхоте, не може розповісти той, кого не опанувало те саме божевілля, що й тебе, — бажання не вмирати. Тож я втручаюся в розповідь про тебе, о мій сеньйоре та патроне, з міркувань особистої вигоди, для того, щоби