Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

твоя Дульсінея Тобоська, уже відчарована завдяки самобичуванню Санчо, взяла мене за руку й привела до безсмертя та слави. І якщо життя — сон, то я хочу, щоби мій сон ніколи не уривався!

Доле, йдем королювати;

Не буди, якщо я сню[156].

καὶ μαχόμην κατ' ἔμ' αὐτὸν ἐγώ[157]

ΙΛΙΑΔΟΣ, A᾽ σοα᾽

Філософське есе Міґеля де Унамуно «Життя Дон Кіхота і Санчо»

«Життя Дон Кіхота і Санчо за розповіддю Міґеля де Сервантеса Сааведри, яку пояснює і коментує Міґель де Унамуно» побачило світ 1905 року. Без перебільшення, це «брендовий» текст саламанкського письменника, який дає підстави порівняти його автора з Рицарем Сумного Образу, а також є ключем до розуміння його романів, драм, віршів та інших есе. Перекладений багатьма мовами, він уже давно став невіддільною частиною західного інтелектуального дискурсу. Зовсім по-іншому склалася ситуація у східноєвропейських літературах, зокрема в українській. Ідеї, виражені в ньому, нерідко цитували, навіть використовували, щоб надати авторитетності власним теоріям (як то робив, наприклад, Дмитро Донцов), але знайомство з «Життям…» у повному обсязі, сказати б, з перших рук, стало можливо тільки тепер, на початку XXI століття.

Пам’ятка іспанської літератури відкриває зовсім інший вимір творчості Міґеля де Унамуно, ніж той, що вже раніше був представлений добіркою вибраних творів, опублікованих видавництвом «Астролябія» 2012 року[158]. Тоді перед читачем постав Унамуно-новатор роману. Тепер український культурний загал має змогу зробити наступний крок в осягненні різноманітного, строкатого й суперечливого доробку іспанського мислителя та оцінити його як неперевершеного майстра філософського есе — жанру, який відіграв колосальну роль в інтелектуальному становленні іспанської нації.

Як зазначає Йон Хуарісті, визначальною рисою цього жанру є використання мистецтва слова як засобу обговорення «останніх питань буття». Виняткову роль у «карбуванні думки» відіграє манера викладу, «призначена на те, щоб створювати ефект імовірності, а не на те, щоб подавати готові істини»[159]. Текст будується як «паратактичне нагромадження, що нехтує логічну стрункість і передбачає активне застосування поетичної образності й метафори. Цей тип мовлення близький до поезії (яка, своєю чергою, знову стає есеїстикою, зокрема в Унамуно, а також у його послідовника Антоніо Мачадо)»[160]. Міґель де Унамуно, надихнувшись прикладами Сьорена К’єркегора, Ернеста Ренана, Моріса Барреса, Фрідріха Ніцше, вперше використав такий спосіб написання інтелектуальної прози в циклі есе «З приводу національної чистоти» (1895). Свій стиль створення філософських робіт він безупинно вдосконалював, залишивши по собі такі твори, як «Трагічне відчуття життя в індивідів і народів» та «Агонія християнства», проте вони навряд чи побачили б світ, якби спочатку не було «Життя Дон Кіхота і Санчо».

На думку Кирила Корконосенка, есе Унамуно «не має точних аналогів в історії світової літератури і літературної критики. (…) Це не роман, не філософський трактат, не критичний нарис і не церковне житіє у звичайному сенсі слова. Структурно книга Унамуно майже повністю повторює роман Сервантеса: вона складається з прологу і двох частин, розділи яких названо так само, як у “Дон Кіхоті”, кожен розділ “Життя Дон Кіхота і Санчо” є коментарем подій, описаних у відповідному розділі роману Сервантеса»[161]. Процитовані слова дослідника потрібно розуміти так, що в есе Унамуно наявні риси і роману, і філософського трактату, і критичного нарису, і житія, і філологічного коментарю, але в підсумку воно є якимось досі небаченим у жанровому вимірі явищем. Це синкретичний текст, який балансує на межі художньої літератури і філософії, поезії і прози, наукового і повсякденного дискурсів.

Для того, щоб оцінити есе Унамуно саме як видатний твір словесного мистецтва, варто проаналізувати цей жанровий синкретизм докладніше. Найчастіше історики літератури визначають «Життя…» як філософський трактат, у якому Унамуно виклав концепцію кіхотизму, свій героїчний трагічний світогляд, за своєю суттю близький до екзистенціалізму, що склався внаслідок духовної кризи письменника[162]. Анхель Беніто-і-Дуран у статті «Філософський ідеаріум Унамуно в “Житті Дон Кіхота і Санчо”» відзначає тісний інтелектуальний зв’язок іспанського мислителя з Артуром Шопенгауером. Зокрема, услід за німецьким попередником, у своєму есе Унамуно розвиває розуміння світу як результату творіння волі, а також розробляє мотиви заперечення поступу, успіху, матеріалізму — всі вони оголошені видимістю, уявленням. «Для Унамуно існує подвійний світ: перший субстанціональний, який осягається тільки вірою, і другий — зовнішній світ відчуттів»[163]. З погляду письменника, істина «є не логічним відношенням між розумінням і позаментальною реальністю світу, який існує сам по собі, а відношенням між волею і світом, породженим цією волею внаслідок потреби жити й існувати завжди»[164]. Або, інакше кажучи, «світ відкривається через віру під час реалізації творчих актів волі»[165]. З огляду на це, стає зрозумілим захоплення Унамуно Дон Кіхотом і Санчо, адже персонажі Сервантеса є чи не найдосконалішим утіленням такої філософської позиції, тому що перший народжує світ своєю волею, а другий надає цьому світові реальності вірою в нього.

«Життя…» має виняткове значення для розкриття релігійних ідей Унамуно. Насамперед, розповідаючи про пригоди Дон Кіхота та його «джури», мислитель дає визначення Бога як творіння, породженого людськими бажаннями, а також обстоює розуміння Всевишнього як свідомості універсуму. «Саме існування Бога (в Унамуно — О. П.) ідентифікується з існуванням людської свідомості, яка є світлом, що розтинає темряву космічної матерії»[166]. Якщо світ є результатом волі, то таким самим породженням волі є і Бог, підсумовує думки Унамуно Беніто-і-Дуран: «Воля творить світ, тому що потребує вираження як у часі, так і в просторі. Воля визначає буття Бога, тому що потребує втілення у вічності. Звідси випливає логіка Унамуно: людина є всім одразу — і Богом, і світом»[167]. Проте такий висновок породжує проблему: якщо Бог є свідомістю світу, а людина — свідомістю Бога, то як пояснити ті стани тривоги (агонії), болю, які є невіддільними ознаками людського буття? Розгорнуту відповідь на це запитання Унамуно дає в есе «Про трагічне відчуття життя», але вперше наближається до пояснення цих феноменів уже в «Житті…». У ньому Унамуно не раз говорить про те, що внутрішня боротьба людини зі собою є глибинною сутністю духовного життя, a самé життя завжди є неспокоєм, зусиллям і агонією[168], адже в такий спосіб у людині проявляє себе Бог. Саме так будує в унамунівському творі свій життєвий проект Дон Кіхот Ламанчський, чий досвід доводить, що людина може шукати порятунок лише в собі, а не в інших істотах. Попри те, що