Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 48. Тім. Бовдур, бовдур, бовдур.

До часу дійства залишалося ще чимало часу. Напевне навіть більше години. Але я все одно вийшов, не бажаючи випадково зустріти решту гостей та саму організаторку свята. Йшов ніби поволі, але таки прибув одним з перших, якщо не зважати на кількох людей, які готували увесь захід та Каріма, що бігав по палубі та пофиркував на них. 

Причаївся на березі біля якогось будиночка-контейнера та з посмішкою стежив за ними. Вперше, напевно, вона за останній час була такою щирою. Тільки бабуся й вміла підбадьорити своїм часом навіть гостреньким слівцем. Але Карім… Ну Карім… Сам ніхто, а так себе поводить, ніби він ще більша зірка, ніж Айлін. Ходить по яхті, верещить, мало не носом тикає тих “бідненьких”. Цікаво, коли ж помітить, що ті з нього сміються? Вони ж там вже заледве стримуються.

Не знаю навіть, як довго стежив за цим всім, але незабаром з’явилася й Айлін. А за нею й кілька інших учасників конкурсу. Проте не помічав їх, бо мій погляд був прикутий до головної красуні вечора. Розкішна довга сукня дівчини насиченого синього кольору з золотистим пояском чудово пасувала до головної теми вечора. Проте мені здавалося, що будь-яка сукня на Айлін виглядала б просто чудесно. Та й вона сама неначе була частинкою цього свята, настільки гармонійно вписувалася у таке середовище. 

Але що ж тут забув я? Точніше не так, що я забув поруч з такою красунею? На що взагалі розраховував, коли ми почали зустрічатися? Про що думав, коли закохався в цю чарівну актрису, яка поруч зі мною спокійнісінько могла грати якусь чергову свою роль?

Он же поруч з Кульбабкою вона була вже іншою. Чому з ним почувалася так комфортно, дозволяла собі бути слабкою, а поруч зі мною завжди намагалася показати, що я якийсь інший, гірший. Ну так, вибачай Айлін, недотягую трішки до Валєрика. Але у мене є щось значно більше – душа. 

А ще за останні два місяці я став не таким вже й бідненьким. На хвилі хайпу навколо моєї книжечки, видавництво по максимуму прискорило процес і за перші ж кілька днів розкупили увесь перший тираж. А це відповідно високий гонорар, а ще відсотки від продажу. Цього разу я подбав, щоб угода була дійсно вигідною мені. Ось якраз на днях ще й домовилися про переклад книги та мені вже навіть запропонували видати в них наступну книженцію і я готовий віддати мою “Майстри на всю голову”. Думаю, читачам сподобається. Що вже говорити, якщо навіть бабуся в захваті. А вона ще та критикиня.

Словом, тепер вже я не гірша кандидатура за Валєрика. Навіть більш перспективна, бо чув одним вухом, що його першу книгу то розкупили також, але популярність прийшла лише з другою. У мене ж на самісінькому початку вже все було. Навіть встиг намолоти усіляких дурниць на кількох онлайн презентаціях. Але вони ж знали, до кого йдуть…

Як це розуміла й Айлін, що з якогось дива вже при всіх пішла саме до Кульбабки. Хоча навіть не знаю, чи можу так його далі називати. Збрив свою гриву та ще й прилизався… Як така пика в поєднанні з цією нікудишньою зачіскою взагалі може комусь подобатися… Але ж ні, Айлін посміхається йому, про щось з ним белькоче. Водночас і кохаю її, і хочеться викинути з серця та навіки замкнути його, щоб ніхто більше не зміг розбити. Реально, не розумію, чому.

Схопив вже навіть не знаю, який бокал якоїсь солодкавої бурди. Не думав, що вона настільки міцна, але незабаром мене вже непогано так водило по палубі. Навіть не зрозумів, коли між нами з Валєриком почалася перепалка. Не розумів, коли Айлін встигла полетіти за борт. Та й кліпнути не встиг, коли колишній Кульбабка турнув мене й стрибнув слідом. Ну звісно, він же у нас герой. 

Заледве встав, потираючи добряче забиті ногу й плече. А в голові все крутилася думка, що за бортом повинен був бути я, бо мені тут дійсно було не місце. Якщо через мене постраждала Айлін, то тепер виникає вже інше питання: не чому вона обрала Валєрика, а чи гідний я її взагалі? Натомість боягузливо стояв на палубі, навіть не додумавшись кинути рятівного круга. Добре, що Карім був дійсно крутим помічником і відреагував практично миттєво. 

Тікав з головної палуби, немов щур з корабля. Жаль, запізно зрозумів, що ми то відчалили, а спускати шлюпку не вмів. Та й навіть не знав, як доберуся до берега, якщо раніше взагалі не плавав на чомусь подібному. Так і просидів у тій убогій шлюпці, ховаючись від усіх. Думав, і тепер вже навіть не знаходив приводів для ревнощів. Он Уля теж постійно з Максом, але ж вони просто друзі… Коли ж до мене дійшло, що варто щось зробити, Айлін вже точно була на палубі. 

Йшов до чи не єдиної каюти на яхті й все намагався підібрати слова. “Айлін, я бовдур, пробач мені. Ти не заслуговуєш на таке ставлення, не мала вислуховувати цього всього. То просто моя уява. Здалося ніби… не важливо, а письменницька фантазія вже накрутила цілісінький… Кхм, ну ти зрозуміла. Пробач. Я ж не…”

Так і застиг прямісінько під дверима каюти. Звісно, там і була Айлін. Проте далеко не одна – горе рятівник був поруч із нею. Хоча це можна було зрозуміти, але про наступні її слова я цього не скажу.

– Здається, що навіть кохаю… Дурна, так? – прошепотіла дівчина, а крізь щілину побачив, як вона прихилилася до плеча холєрика.

– Ну як тобі сказати… – баран недорозвинений. Ще й гигоче. Та прибери від неї свої граблі вже нарешті! – Трохи дивна, але кохання й робить нас такими: дивними та незрозумілими для інших…

Кохання робить їх такими дивними й незрозумілими для інших… То он воно що… Який же я все-таки бовдур… Знав про їх почуття, але дозволив собі повірити…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍