Читати книгу - "Останній спадок"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 97 98 99 ... 108
Перейти на сторінку:
замислився над словом, що стало невідворотним маркером його життя. Досі, хоч за його наказом і стріляли, відбираючи життя, поняття «злочинець» залишалося якимось безвідносним до нього. Невже він тепер справді злочинець? Може, Ніка мала слушність, відсторонюючись від його темного єства. Чоловік до червоного потер обличчя долонями, наче намагаючись прогнати геть похмурі думки.

Двері було відчинено. Темний вузький коридор за ними відразу за метр звертав ліворуч і сходинками опускався вниз іще на півтора метра до входу в підземні приміщення. Сходи ж продовжували вивертати ліворуч і пролягали до забороненої для відвідувачів території — металеві ґрати стояли на заваді подальшому спуску до ще не впорядкованих коридорів.

— Ось ці.

За вхідними дверима ліворуч виднілися сяк-так заліплені чорною плівкою ще одні.

— Що з ними?

— У підземеллях тривають ремонтні роботи. Розчищають каміння та стіни в пошуках нових проходів і залів. Саму ж вежу намагаються реконструювати, аби згодом також відкрити для відвідувачів та з’єднати з галереєю всередині будівлі, але наразі більшість верхніх сходових маршів погнили й небезпечні для пересування.

— Погнили?!

Від здивування Мелані ледь не зойкнула. Гупнувши масивними дверима, вона вискочила назад на вулицю й уже там ухопилася за голову. Її стогін було чути навіть зсередини, і Ярослав вийшов слідом за нею.

— Коли ти мені збирався розповісти?

— Я не думав, що треба.

— Не думав, що треба?! — Жінка зірвалася на вже звичний для неї крик. — Нам підійматися ними, клятий довбню! Я не зможу допомогти своїй доньці, повикручувавши ноги в сраній Україні!

— Припини, — приклавши пальця до губ, намагався заспокоїти її Ярослав, — тихше, на нас дивляться.

— Не зацитькуй мене! А якщо там будуть працівники? На тій вежі. Що ти їм скажеш? «Ой, вибачте, не туди звернули»?

Гнів іскрами сипався з очей Мелані, встеляючи розпалену сонцем землю. У горлі пересохло, неймовірно хотілося пити, однак ураган емоцій було вже не спинити.

— Що мовчиш?!

— Сходи погнили, це правда, і їх закрили від туристів тому, що постійний наплив тих спричинив би значне динамічне навантаження на послаблену конструкцію, і вона б не витримала. Але одна-дві людини спокійно можуть підійматись і спускатись, не завдавши ніякої шкоди сходам. Ніхто не провалиться, і ніхто не зламає собі ноги. — Ярослав просив довіритися йому востаннє. — Обіцяю.

Брови Мелані вигнулися в дугу, а ніс наморщився, наче від чоловікових слів немилосердно тхнуло.

— Я тут ось про що подумала. Ти знав, що вежу розібрано, а це означає, що схований у ній меч могли знайти під час будівельних робіт. Так?

— Ні, не так.

— Поясни!

— До складу комісії з нагляду за розбиранням вежі костелу єзуїтів обов’язково мав входити представник сторони власників будівлі. Тодішній голова церкви взяв на себе все фінансування робіт за умови, що їх провадитимуть під наглядом єзуїтів, бо йдеться не про якийсь готель чи просто житловий будинок, а про храм Божий. У такий спосіб забезпечивши собі секретність внутрішніх робіт, єзуїти дістали Чаркес і переховали його на нижньому, уцілілому ярусі.

— Якщо все тримали в суворій таємниці, звідки тобі відомо про це? — Очі Мелані підозріливо звузилися до двох щілинок, за якими майже не стало видно, які вони гарні.

— Байдуже. Я вірю, що так воно було й що саме там, — він тицьнув пальцем угору, у бік основи колишньої вежі, — на нас чекає Чаркес.

— Він вірить! Небагато як на те, аби йти по лезу ножа.

— Ми й так уже давно на ньому балансуємо, тому, якщо хочеш зійти, не бійся порізатися. Підгірський вивів нас саме сюди, тож із тобою чи без, але я піднімуся нагору й зустріну свою долю, хай якою вона б не була, а ти залишайся тут скиглити.

Жінці закортіло зацідити в набундючену пику Ярослава кулаком, а потім добряче пройтися нігтями попід очима, аби знав, кому приписувати скигління. Її обережність була нічим іншим, як криком відчаю за залежною від неї людиною. З одного боку, таки Ярославова правда: її справді ніхто тут не тримає й вона спокійно може їхати з України, а з іншого, — жінка відчувала, що якийсь капосний демон усередині не подарує їй того, що вона все облишить. Американка заприсяглася, що, коли вони нічого не знайдуть на нижньому ярусі колишньої вежі, вона спакує речі й утікатиме світ заочі від цих схиблених українців із дивними поглядами на світобудову. І, сподівається, не сама.

— Гаразд, ходімо. Але швидко й тихо.

4

Львів, Україна. 15 вересня, 2015 рік

Лука сидів біля свого батька вже майже двадцять хвилин, але й досі не вірив, що той його не чує. Малому хотілося шарпнути батька за руку, смикнути за білу сорочку, одягнену після операції, та він не наважувався.

Далібор Кравець лежав непритомний. Блідий і знекровлений, більше нагадував мерця, аніж живу людину, і це найдужче лякало Луку.

«Що, коли тато не прокинеться? Як мама…» — Від постійного тертя сухі очі хлопчика стали червонішими за стиглі яблука.

Крім батька й сина, у самотній окремій палаті більше нікого не було. Дужий чоловік, лице якого Лука навіть не запам’ятав, привів його сюди й залишив, кинувши перед виходом, що той має півгодини.

— Тату…

Хлопчик скиглив, благав батька, аби той розплющив очі та поглянув на нього, щоб прокинувся й пішов разом із ним додому, але в кімнаті висіло порожнє мовчання.

— Ну прокинься!!!

5

Львів, Україна. 15 вересня, 2015 рік

Перед тим, як братися обстежувати колишню вежу, треба було перевірити, чи немає внизу когось, хто б почув звуки їхнього протизаконного проникнення й ударив на сполох. Ярослав і Мелані спустилися кількома сходинками до підземного приміщення, звернули ліворуч і ступили в незамкнені аркоподібні двері. У невеликій кімнаті, одразу на вході, сидів за столом приємний на вигляд чоловік із гарними рисами обличчя й у чорній рясі священика. Його борідка могла б указати на літній вік, якби не сповнені жагою та життям очі. Тоненькі, мов намальовані олівцем, губи розтягнулися в доброзичливій усмішці. Ярослав міг закластися, що відчув приємний, хоч і різкуватий запах одеколону.

Ліворуч виднівся вузький кам’яний тунель, що вів углиб підземелля, туди, де повинен би бути фундамент костелу, а навпроти — ще одні масивні двері, з боків яких у стінах проступали видовбані кілька сотень років тому пази під дерев’яні балки, якими тоді барикадували вихід.

— Доброго дня, — усміхнувся священик, не встаючи з крісла, — ви на екскурсію?

Ярослав швидко перебрав варіанти прийнятних відповідей і зупинився на тому, що його вдалося б обіграти в

1 ... 97 98 99 ... 108
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній спадок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній спадок"