Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 42

— Хочеш сказати, що козаки тепер каміння їдять?

Біс не дійшов до берега кілька кроків і стирчав по пояс у воді, як середніх розмірів бегемот. Не волохатий, як інші, а весь порослий бородавками і ще якийсь гидотою, що звисала з нього, немов грона п'явок.

«Груди моряка, корма в мушлях», — промайнула єхидна думка. Але я тут же відігнав її. Зараз не до жартів. Наближалася друга частина вистави, найважливіша. Кульмінаційна.

— Тільки коли сердимося... — як ні в чому не бувало, відказав Полупуд. Дістав з торби велику, з мій кулак, гальку і перекинув камінь бісові. — Пригощайся... А то потім знову будете репетувати, що ми махлюємо.

Собі ж вийняв дуже схожий здалеку на камінь шматок пресованого сиру. Для більшої схожості, ми навіть пилом його притрусили, щоб білизною не відсвічував. І зі смаком вгризся в нього. Одночасно, другою рукою, ламаючи за спиною сухі гілочки. Хрускіт такий стояв, що будь-якого міг переконати. Біса теж пройняло...

— Зовсім озвіріли... — пробурмотів нечистий і спробував вкусити гальку. Камінь не піддався. Біс подивився на козака, що уплітав сир за обидві щоки, і зробив ще одну спробу. У пащі досить голосно хруснуло, але то явно не був камінь.

— А щоб тобі смоли гарячої напитися, — пробурмотів біс, кривлячись. Хотів було відкинути камінь, але його спинив Василь.

— Стривай кидатися, частуванням... Мені думка в голову прийшла... Раз силою помірятися вирішили... То може, для розминки, з якоїсь дрібнички почнемо? Глянь сюди!

Полупуд міцно стиснув в руці залишки сиру, незадовго до цього ґрунтовно политі водою. Рідина, природно, виступила назовні і потекла по пальцях козака.

— Зможеш так? Воду з каменю вичавити?

Біс не кажучи ні слова, тут же вхопився за гальку обома лапами і так люто стиснув, що розкришив камінь в порох.

— Знайшов чим здивувати, — гмикнув Василь, витискаючи з сиру решту юшки. — Так і Петро може.

Користуючись тим, що на мене ніхто не дивився — всі уважно слухали запорожця — я заздалегідь підняв грудку глини, яку тут же демонстративно розчавив. І долоні об шаровари витер.

— Бачив? — цикнув зубом козак. — Щоб воду добути, однієї сили замало. Тут вміння потрібне і досвід.

— Зараз подивимося... — не поспішав визнавати поразку біс. — Пересушений, видно, попався камінь. Або ти мені навмисне такий підсунув. Щоб осоромити. На вогні розжарив і задираєш ніс тепер. Гей! — гаркнув на чортів. — А ну, принесіть мені пару каменюк з дна. Зараз подивимося, у кого більше досвіду і сили...

Василь знизав плечима і простягнув мені залишки сиру.

— На, підкріпися. Чи теж спробуєш воду добути?

Я, звичайно ж, спробував. Але безрезультатно. Сир, немов під пресом побував. Довелося використовувати його за прямим призначенням... Біс, насупившись, дивився як я з не меншим задоволенням поглинаю «кам'яну» їжу, під хрускіт хмизу, котрий ламав за моєю спиною Полупуд, але нічого не сказав. Чекав...

Чорти не барилися. Відразу кілька виринули поруч і протягнули камені старшому. Біс вибрав гальку, розмірами з капустину, простягнув лапи до нас, щоб краще бачили... і стиснув. Уламки посипалася, як з дробарки. А вода хоч би капнула.

Біс ще більше насупився, і з такою люттю вчепився у наступний кругляш, що навіть нарости на ньому наїжачилися. Але результат — на його подив, залишався незмінним.

— Гм… А ну, — він простягнув Василеві один зі своїх каменюк. — Покажи ще разок. Не можу збагнути, в чому секрет.

— Е, ні, друже... — покивав пальцем запорожець. — Піп за службу двічі одне казання не промовляє. Приходь іншим разом. І оплату прихопи гідну... Ось тоді і подивишся. Ну, що? — змінив тон. — Повеселилися і годі? Давай, свистіти вже почнемо. Чим ти там погрожував? Вихором? Показуй. А ви — малеча, ховайтеся на дно, поки час ще є. Ти, Петре, і сам знаєш що робити.

Поняття не мав. Ця репліка Василя була експромтом. Але треба ж підіграти партнерові. Він не просто так ляпнув. Переконаний, що я можу здогадатися. Тож, не довго думаючи, кинувся до наших речей. Попона — не те. Бесаги — теж не те. О! Може, ось так?.. Схопив сідло, натягнув на голову, а після безтурботно сів і став натоптувати люльку самосадом. Їй ще теж належало зіграти свою роль у нашій виставі. Правда, тільки в самому крайньому випадку.

— Це він навіщо зробив? — біс явно розгубився. Бо виглядав я з сідлом на голові феєрично. Горезвісна корова відпочиває.

Козак, схоже, теж не очікував подібного. Але виду не подав.

— Коли я свисну, можуть очі лопнути. А так — Петро шию зігне, і свист об сідло розіб'ється. Воно, звісно, краще б голову в бочівку запхати або у відро. Але де ж його взяти?

— Бочку... Ні-і, точно ніде. Це ж озеро, а не море. Кораблі не тонуть, а чумаки — обривок ганчірки і то, швидше, підберуть, аніж викинуть... — зажурився біс, буквально прикипівши до мене поглядом. — А інакше ніяк не можна? Мені сідло замале буде. Не налізе...

— Ну... — Полупуд почухав підборіддя. — Хіба тільки зав'язати очі міцніше. Поясом, наприклад. Повинен витримати.

— А не шкода? — пожвавішав біс.

— Потім порахуємося...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍