Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 43

Нехай і не зовсім по-справжньому, а ніби граючи в піддавки (але ж ми про це не знали), я врятував Олесі життя. Та й подальші події неспішно, зате впевнено вели до стосунків трохи ближчих ніж разове знайомство. А не мною придумано, що ми відповідаємо за тих, кого... Хоч і не моя ще, але ж і не чужа вже. Тож якщо Полупудові і Тіпунові, за великим рахунком, було начхати на дівчину, зрештою, як і на увесь інший жіночий рід, — я за Олесю хвилювався. Тим паче, що з дитинства привчали: слабку стать треба захищати, поступатися місцем, пропускати вперед...

— Піду, пошукаю її? Поки ви з купцем домовитеся...

Козаки не заперечували, зате турок був іншої думки. Не сподобалося, напевно, бусурманові, що я з його грошима піду. А раптом, не повернуся? Візьму і теж пропаду. Навряд чи Хасан сильно збідніє через втрату двох гаманців, але натуру не змінити.

— Не треба її шукати, пане козак. Нікуди Марилька не дінеться. Навіть, якщо і втекла панночка здуру — незабаром сама повернеться.

— Гм... — мені його впевненість зовсім не сподобалася. — Ось як? Дозвольте засумніватися... шановний Хасан. Чи — Якуб-ага? Звідки вам знати, що у неї на думці?

Турок скривився, видно, дуже не хотілося правду говорити, але нічого не поробиш. Назвався грибом…

— Тому, що поки її сестрички у мене, панночка буде шовкова і лагідна, як кицька. Запевнюю вас…

 «Скотина! Порву, як Тузик грілку! Все життя на аптеку працювати будеш! Когут гамбурзький... Але, це потім. Спершу — справи державні!»

— Ну, тоді, шановний Хасан Ібрагім ібн Дауд... чи мені й справді, краще називати вас Якуб-ага? Повертаємося до попереднього питання.

Для більшої ефектності я зробив театральну паузу.

— Поясніть, навіщо підданий султана посилає звістку кошовому запорожців, про те, що Висока Порта готує напад на королівство Польське? Ми ще могли б зрозуміти, якби це був обман. Але в Стамбулі і справді готуються до великого походу. Дивно, чи не так? І не менш цікаво, що б зробив Іскандер-паша намісник Великої Порти в тутешніх землях, якби якась надмірно балакуча пташка поцвірінькала йому таке на вушко?

Обличчя шпигуна темніло з кожним вимовленим словом. А під кінець якнайкраще пасувало до вислову «гарніших у труну кладуть».

— Чомусь мені здається, що Іскандер-паша захоче дізнатися правду, так би мовити, з перших вуст. А його кати зуміють розговорити будь-кого. Доводилося чути, що султан посилав своїх заплічних справ майстрів вчиться у китайців. А шкуродери Піднебесної імперії не мають рівних. Ще б пак... Цивілізація Китаю на п'ять тисяч років старша за решту світу. В усякому разі, так стверджують жовтолиці. Цілком достатньо, щоб встигнути навчиться багатьом речам.

Схоже, я захопився. Тому що квадратними очима на мене дивився не тільки Хасан, але і Полупуд з Тіпуном. Треба терміново задкувати.

— Це хто зараз говорив? — я обвів присутніх здивованим поглядом. При цьому посилено кліпаючи, як людина вирвана зі сну. Тільки кулаками очі не тер.

— Ти... — купився Тіпун, а Полупуд, що вже трохи звикся з моїми причудами, значущо покивав і співчутливо запитав: — Знову накрило?

От тепер я потер скроні і в свою чергу поцікавився:

— Хоч мудре щось сказав?

Козаки переглянулися і синхронно помотали головами.

— Незрозуміло говорив, немов чужою мовою. Слова схожі на наші, а про що — незрозуміло. Китай якийсь згадував.

— Це на південному сході, — шанобливо поглядаючи в мою сторону, пояснив шпигун. — Далеко звідси. Величезна країна. З жовтими людьми. Про неї мало хто знає. Знатний шовк звідти везуть, чай, перець... і ще багато різних речей. Яких ніде більше немає. Ні в Індії, ні в Персії... От не думав, що гяурам про Піднебесну Імперію теж відомо.

— Ти, Хасан-ага, краще відповідай про що запитують... тіпун мені на язик, а не заговорюй зуби небесними краями... — козак вийняв з кріплення факел і підніс його до обличчя турка так близько, що той відсахнувся. — Це правда?

— Шановний, — скривився шпигун, чи то від жару, чи то від неточності питання. — Ми про стільки всього говорили, що мені важко відповісти... Що саме?

— Що ти посилав Сіркові звістку.

Турок зітхнув, але сказавши «А» дуже важко зупинитися і не сказати «Б». Тим паче, Марилька ж мовчати не буде. Їй це ні до чого. Навпаки...

— Так... — немов простогнав. — Посилав... Але, це зовсім не те, що ви подумали...

Я трохи вголос не заіржав. Так повіяло від цих слів сучасними фільмами. Стримався...

— Припустимо, ти не можеш знати, що ми подумали. Але, якщо вже почав говорити, то поясни...

Якось непомітно допит перейшов у мої руки, і нікого це чомусь не здивувало. Козаки злагоджено мовчали, а турок тепер дивився тільки на мене, немов нікого більше в кімнаті не було. І, перш ніж відповісти, Хасан допитливо заглядав в очі. Чи то міряючись силою погляду, то чи вирішуючи щось, важливе для себе. І нарешті зважився.

— Добре… Скажу, як є. Я не агент дефтерхани і не служу козакам... Я звичайний торговець. Але, людина, котру я називав раніше, той самий — Ахмет Салах ібн Керім... Він знає про мене... — турок проковтнув слину, сіпнув щокою і опустив очі. — Я ні в чому не можу йому відмовити. Кожне його слово для мене наказ... Інакше...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍