Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Алек метався по кімнатах, кидаючи у мішки найважливіші речі. Його рухи були чіткими й різкими.

– Ми мусимо піти! – крикнув він.

Віолетта міцніше притиснула Лілі до себе, готова йти, але тільки з Аларіоном. Аларіон уже стояв біля вікна, простягнувши вперед руку. Темрява почала просочуватися з його пальців, обплітаючи вікна й стіни захисним щитом. Його очі затьмарилися від напруги. Він хотів вберегти цей дім для Віолетти. Бо це було важливо. Бо через нього тут сталося стільки страшного… але й хорошого теж. І він вважав цей дім і своїм. Вперше мав справжній дім.

Земля під ногами здригнулася. У дальній частині будинку щось голосно тріснуло, і стеля посипалася пилом.

– Аларіоне! – закричала Віолетта.

Він повернув голову до неї, очі затьмарені темрявою.

– Ідіть.

– Ні! – Вона зробила крок до нього, але Алек схопив її за лікоть і потягнув назад.

– Негайно! – рикнув Алек.

Він торкнувся долонею до її руки, і в ту ж мить світ навколо змінився – повітря здригнулося, і вони з Лілі зникли у вихорі магії Алека. Вони опинилися у знайомому саду – знову квітучому, осяяному слабким світлом вечірнього сонця. Віолетта впала на коліна, все ще стискаючи Лілі в обіймах. Вона розгублено озирнулася, коли почула кроки за спиною. Аларіон з’явився поруч за хвилину – обличчя його було блідим, волосся розтріпаним, білий одяг – в бруді, а в очах палахкотіла тривога.

– Вони знайшли мене… – прошепотів він. – Шукали мене.

– Аларіоне…

Він підійшов ближче, і вона побачила, як тремтять його руки.

– Вибач. Я просто хотів захистити наш дім… Вибач… – прошепотів він, торкаючись її чола. – Вони знають про тебе… тепер точно знають.

Ну звісно. Вони хочуть знайти того, хто їх зрадив. Помститися королю за програш.

…раптом крізь її скроню пройшла хвиля холоду. Його долоні були холодні – крижаний дотик темряви обплів її голову, розтікаючись пульсуючим болем по скронях. Її зір почав затуманюватися.

– Ні… – прошепотіла Віолетта, але слова застрягли в горлі.

Аларіон дивився на неї з відчаєм, його очі були вологими від сліз. Пальці тремтіли на її скронях.

– Вибач… – він знову прошепотів, і Віолетта відчула, як щось починає вислизати з її пам’яті.

Вона згадала… як він тримав її руку, коли її замкнули в підвалі найманці. Як вперше усміхнувся до неї. Як казав їй, що світ може бути безпечним, якщо вони будуть разом. Вона згадала, як він вперше поцілував її – і як промовив її ім’я з такою ніжністю, що серце тремтіло від щастя. 

І тепер він знищував усе це.

– Ні… Аларіоне… – вона намагалася відштовхнути його, але руки ослабли.

– Я не хочу, щоб вони знайшли тебе, – він схилив чоло до її лоба, дихання торкнулося її губ. – Не хочу, щоб ти померла через мене.

– Але я… кохаю тебе… – слова зірвалися з її губ.

Його очі затуманилися. Темрява навколо згущувалася, десь поруч перелякано плакав Алек. Магія проникала в її свідомість, спліталася зі спогадами, стираючи їх шар за шаром. Вона відчувала, як зникають образи – як їхнє весілля на мості зникає у пітьмі, як їхні поцілунки тануть у порожнечі, як луна його голосу затихає.

– Ні… – її голос тремтів. – Ні… Аларіоне… Не…

– Алеку, не чіпай Лілі, залиш її… – чоловік гаркнув до хлопця поруч, а той схопив дитину і зник – злякався того, що відбувалося, та й втік з дитиною.

Вона відчула, як його губи торкнулися її чола востаннє.

– Вибач… І прощай, – кілька секунд він думав – вагався, а потім спогади про Лілі почали розчинятися. – Алек подбає про Лілі, я певен. І ти маєш забути, чия в ній кров, чия вона, – його магія надто агресивна і потужна стирала забагато, фактично все, щоб не лишалося питань.

Темрява проковтнула все.

Віолетта знепритомніла в його руках і чоловік переніс її в госпіталь – далі лиш стіни лікарняного коридору. Що було далі вона вже добре пам’ятала. Це були допити усіх, хто тоді був свідком подій в місті і як останнє місто охопило мстивоюю хвилею магії. Але Віолетті не було про що розповісти, в її пам’ять заглядали – там нічого важливого, крім того, що одного разу там загинув Оллієн під час нападу, а вона – просто жила там з хрещеним.

Віолетта прокинулася зі сльозами на очах.

Вирвалася зі сну – тіло тремтіло так, ніби бачила найстрашніші жахіття. Дихання збилося, серце калатало в грудях, а в голові ще лунав голос – його голос.

– Лілі? – прошепотіла, торкаючись пальцями до вуст, ніби намагаючись утримати це ім’я. – Не Лола, а Лілі… Звісно ж. Ну звісно… Це вона. І він – мій. І я кохала його ще тоді…

Віолетта сіла на край ліжка, затиснувши пальцями скроні. Їй здавалося, що голова зараз розколеться від болі. Слова, голоси, обличчя – усе змішувалося, як у калейдоскопі.

Це була правда.

Вона кохала його. Вона знала його ще тоді.

І Лілі…