Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 51 «Ми»

Емі

 

Погодувавши донечку, я обережно вкладаю її у колиску й кілька хвилин просто дивлюся на її маленьке, таке неймовірно красиве личко. Вона спокійно спить, тихенько сопе й морщить носика — Тимофій каже, що я роблю так само, і взагалі наша дівчинка дуже на мене схожа. Я посміхаюся сама до себе. Наше життя зовсім змінилося. Тепер усе крутиться навколо цієї крихітної вередульки — і це прекрасно. Я відчуваю себе щасливою. По-справжньому.

Поруч — найкращий чоловік у світі. У колисці — найпрекрасніша донечка. Хіба для щастя треба ще щось?

— Як тут мої принцеси? У вас усе добре? — чути знайомий голос. Тимофій заходить до палати.

— Тим, тебе не було всього дві години. За цей час нічого надзвичайного не сталося, — відповідаю, обертаючись до нього… і завмираю.

Він тримає в руках величезний букет білих троянд. Навіть не уявляю, скільки їх там — десятки, може, сотня.

— Емі, я хотів поговорити, — каже він серйозним тоном, який зовсім не пасує до цієї ніжної миті.

— Ти мене лякаєш… Чому ти такий серйозний? Щось сталося? — питаю, і тривога повільно, але впевнено починає стискати груди.

— Так… тобто ні, — знервовано відповідає він. — Підійди, будь ласка.

Я повільно наближаюся, серце калатає дедалі сильніше. Усередині все стискається в тривожний клубок. Така серйозність уже одного разу передувала нашому розставанню — і спогад про той біль досі живе десь у мені.

Тимофій кладе букет на тумбу, бере мої руки у свої. Його пальці теплі, але трохи тремтять.

— Насправді я уявляв собі цю мить зовсім інакше… але головне — що ми разом, — каже він, трохи опускаючи погляд. У голосі чується нотка хвилювання. — Коли я вперше побачив тебе в тому клубі… не зміг відірвати очей. Ти була яскравою, живою, щирою. Зовсім не такою, як я. Ми такі різні, Емі. Але, мабуть, саме в цьому й є наша магія. Бо коли ти поруч, я відчуваю себе найщасливішим чоловіком на землі.

Він робить крок ближче та м’яко відпускає мої руки.

— Коли ти поруч… коли ви поруч — усе стає на свої місця. І я точно знаю: моє місце — поряд із вами.

Тимофій дістає щось із кишені і повільно опускається на одне коліно. Серце пропускає удар.

— Емі, ти станеш моєю дружиною? — його голос тремтить, а мої легені раптово забувають, як дихати. Серце калатає так голосно, що я ледве чую його слова. Не можу й слова вимовити — тільки кліпаю очима, дивлячись на нього.

— Емі, скажи щось, будь ласка, бо я зараз схоплю інфаркт. Ти не хочеш виходити за мене?

— Дорошенко, ти такий дурень… Я три дні тому народила тобі дитину, куди я вже від тебе подінуся? — хмикаю крізь сльози, які вже котяться по щоках, і злегка сміюся.

Тимофій полегшено видихає, витягає каблучку з оксамитової коробочки та ніжно надягає мені на палець. Потім підводиться і нахиляється до мене, вкриваючи мої вуста поцілунком — глибоким, пристрасним, справжнім.

— Це ж «так» — запитує відсторонившись. 

— Так, — відповідаю посміхаючись. 

— Кохаю тебе, — шепоче він мені просто в губи.

— І я тебе кохаю… Дуже, — відповідаю тихо.

І він цілує мене знову — ніби мріяв про це все життя. 

Відірвавшись один від одного, я починаю збиратися, поки Тимофій одягає нашу крихітку. Сьогодні — виписка, і залишилася всього година.

Швидко намагаюся зробити легкий макіяж, але постійно відволікаюся — на каблучку. Вона така красива. З білого золота, елегантна, стримана, з доволі великим діамантом. Якась особлива, як і все, що відбувається зараз. У статусі нареченої я наче дивлюся на себе новими очима.

Після макіяжу одягаю легку, вільну сукню з пишними рукавами ніжно-рожевого кольору. Зручно, повітряно, жіночно — саме те, що потрібно сьогодні.

Коли ми вже повністю зібрані, Тимофій бере на руки донечку, я — букет, і ми спускаємося в хол, де на нас чекають наші друзі та батьки.

Я виходжу першою — і відразу потрапляю в обійми рідних мені людей. Першими підходять моя мама і мама Тима. Потім Аріна з Матвієм. Ліза — моя подруга з роботи — підходить разом з Деном, другом Тимофія. Вони тримаються за руки, і я з усмішкою розумію: той самий «Ден», про якого Ліза згадувала — це друг Тима. Схоже, в них усе налагодилося. 

Слідом заходить Тимофій — і до нього одразу ж кидаються всі. По черзі вітаються, тиснуть руку, заглядають у ковдрочку, щоб побачити нашу маленьку принцесу.

— А як же звати це чарівне створіння? Чи ви ще не вирішили? — запитує Ден з усмішкою.

Тимофій мовчить. І всі раптом дивляться на мене.

— Соломія, — кажу я тихо, але чітко.

Погляд Тимофія зустрічає мій, і я бачу, як його очі блищать. Він мовчить, тільки злегка киває й міцніше пригортає донечку. Я не очікувала, що він так зреагує. Він завжди наполягав, що рішення за мною, бо це я виношувала і народжувала нашу дитину. Та й досі почувався винним через усе, що сталося між нами. Хоч я й не раз повторювала, що пробачила.

Моє рішення дати їй саме це ім’я, стало для мене способом показати, що я справді більше не тримаю образ. А ще — це ім’я звучить надзвичайно красиво. Гідно маленької принцеси.

Після численних привітань ми зібралися та поїхали додому. Наші близькі вирішили дати нам час побути втрьох, тож роз’їхалися по своїх домівках. А моя мама поїхала до мами Тимофія — вони якось дивовижно швидко знайшли спільну мову і вже стали майже подругами. Я була безмежно щаслива, бо боялася, що можуть не зійтися характерами.

Коли ми переступили поріг дому, я остовпіла від шоку. Здається, прикрашати будинок Тимофієві допомагав Матвій, бо оформлення було з таким же розмахом, як і свого часу у нього з Аріною. Вся вітальня була прикрашена квітами й кульками ніжно-рожевого кольору, а посеред кімнати — напис “Ласкаво просимо додому, принцеса!” з блискітками.

— Тим, ти, напевно, збожеволів, — сказала я, озираючи цю казкову красу. — Невже ти все це сам зробив?

— Мені трохи допомагав Матвій, — зізнався він з усмішкою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍