Читати книгу - "Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн"

13.2

Пророцтво Меріт справдилося наприкінці третього тижня відсутності у палаці Асгейра. Вомон-ле-Тіссен відчинив південні ворота для короля Мілаїри. І приїхав він не один.

- Боїтеся, Сандро? - спитав Болдр, виходячи разом зі мною на ґанок палацу. Обличчя його було напружене, а Домініку він взагалі залишив у покоях, заборонивши поки що виходити.

- Ні, - збрехала не замислюючись. Другий принц скривився:

- А даремно.

- Я вижила з двома чоловіками роду Гунар під одним дахом, зможу витримати й третього, - без хизування заявила, приховуючи внутрішнє тремтіння. Назаріо і Фредо завмерли в парі кроків за нашими спинами, похмуро розглядаючи карети, що повільно наближалися. Сніг припинив падати, але небо було затягнуте важкими хмарами.

- Ви надто оптимістичні, світла леді, - похитав головою Болдр і озирнувся довкола. Потім раптом подався ближче, схилився до мого вуха і дуже тихо заговорив: — Думаю, вам уже багато разів встигли сказати, що Гунари не найприємніші люди.

- Я могла й сама в цьому переконатися, - відрізала, не намагаючись відсахнутися від принца. Хоч він і говорив зі мною, але погляд був спрямований на ворота. І в цьому погляді мені примарилася стурбованість.

- Ви підкорили Асгейра, Сандро, - сказав Болдр так, ніби звинувачував мене у злочині й одночасно підписував смертний вирок. – І цим створили для себе серйозні проблеми. Зовсім не вчасно з'явився Оттавіо, і надто довго затримується брат.

- До чого ви хилите, Ваша Високість? - Мене починала нервувати сплутана промова чоловіка. Нерви і так були натягнуті, як струни арфи, а від голосу принца, здавалося, ніби вони готові порватися будь-якої миті.

- Асгейр розповідав вам про улюблену гру нашого покійного татуся?

- Ні, - хитнула головою, а всередині все стиснулося від поганого передчуття. Скосила очі на співрозмовника, розуміючи, що ще жодного разу не бачила його таким серйозним. І це лякало навіть більше, ніж наближення правителя Мілаїри.

- Тоді доведеться мені розтлумачити вам тонкощі розваги, яку колишній король вважав за елемент виховання синів, - жовті очі лише на мить перетнулися з моїми, але цього вистачило, щоб я сильніше стиснула щелепи та зчепила руки в замок. Передчуття неприємності переросло у тверду впевненість в її незворотності. Болдр продовжив: - Наш батько хотів розвинути в синах жагу лідерства, прагнення у всьому бути першим, найкращим. І робив він це дуже збоченим способом. Він дарував одному з братів дорогу і рідкісну іграшку, якою міг виявитися меч чи старовинний фоліант, що завгодно, а потім підбурював інших хитрістю чи силою забрати іграшку в іншого. Варто було Асгейру повернутися з навчання на відпочинок до палацу і починалася забава. На початку тижня король видавав один подарунок на трьох, а наприкінці перевіряв у чиїх руках виявиться скарб.

З кожним словом Болдра я все більше просочувала ненавистю до минулого монарха Мілаїри. І все більше розуміла дивні, збочені взаємовідносини між братами.

Карети вже в'їхали у двір, слуги зістрибували з козел і відчиняли двері перед панами.

- Ви ж розумієте навіщо прибув Торгнір, скарбе? - останні слова Болдра впали, наче каміння, скинуте в порожню криницю. У моїй голові пролунала гучна луна від їхнього падіння. Чоловік усунувся від мене і посміхнувся, роблячи крок назустріч братові. А я лише мовчки дивилася на того, хто тепер і мені здавався страшнішим за шиха.

Король виявився дуже гарним. Темно-каштанове волосся спадало на широкі плечі, сильна чоловіча постать одягнена в дорогий дорожній костюм, який здавався набагато розкішнішим за мою парадну сукню. Хоча, мабуть, так і має бути. Він король, а я... здається, все ще вдова ольдовійського герцога.

Монарх прибув зі свитою, як і личило правителю. За ним з екіпажу вийшов чоловік, його шкіра вразила мене своїм шоколадним кольором, карі очі чіпко оглянули двір. Остров'янин. Він кутався в підбитий хутром плащ і морщився, ніби не звик до снігу. Не дивно. На архіпелазі його не буває, а в Мілаїрі хоч і випадає маленьким шаром, але довше за кілька днів не затримується. В найхолоднішу пору там стоїть погода, яка буває пізньої осені в Валуа.

- Радий бачити тебе, брате, - посмішка Торгніра змусила мене внутрішньо здригнутися, настільки вона нагадала мені недобрий вищир Асгейра. Брати коротко обнялися і відсторонилася.

Тепер сіроокий погляд короля впав на мене. Навіть не так. Він звалився і придавив мене, змушуючи сісти в глибокому реверансі. За моєю спиною схилилися в поклонах Назаріо та Фредо.

Торгнір зробив кілька кроків уперед, підходячи до мене ближче.

- Підніми голову, - скомандував він, і я скорилася, вирівнялася і глянула монарху в обличчя. Він оглянув мене, ніби прицінювався, чи варто купувати товар за названу ціну. - Я багато чув про герцогиню Валуа. Вашій вроді дуже личать сережки, що я надіслав.

- Для мене це честь, Ваша Величність, - смирно кивнула, чекаючи продовження. Стратити на місці король мене не збирався, тому в мене ще був шанс.

- Мій молодший брат, - задумливо почав монарх. - Просив мене залишити вам Валуа та титул. - Він знову пройшовся хижим поглядом по мені. Я стояла і не ворушилася, ніби боялася спровокувати на напад дикого звіра. - Але мені здається жахливим, що така рідкісна квітка змушена замерзати в цьому крижаному чистилищі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍