Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

за столом зазвичай поводилися гарно, але за цієї нагоди весь час щось вичворяли і сміялися, прагнучи привернути увагу Ніно. Я збентежено думала: П’єтро забагато говорить, наводить на нього нудьгу, не дає йому слова сказати. Ми живемо в цьому місті вже сім років, але не маємо якогось вподобаного місця, куди можна було б запросити його у відповідь, якогось ресторану з гарною кухнею, як оцей, де б нас впізнавали, коли ми заходимо. Мені подобалася чемність господаря, він часто підходив до нашого стола, навіть сказав Ніно: «Цього я вам не раджу брати, це не для вас і не для ваших гостей, краще візьміть інше». Коли принесли ті знамениті млинці, дівчатка страшенно зраділи, як і П’єтро, і почали битися за них. Тільки тоді Ніно звернувся до мене.

– Чому ти більше нічого свого не видала? – спитав він без фривольного тону, який личив би застільній бесіді, зате з інтересом, який здався мені справжнім.

Я зашарілася й сказала, киваючи на доньок:

– Займалася дечим іншим.

– Та книжка була чудова.

– Спасибі.

– Це не комплімент, ти завжди вміла писати. Пам’ятаєш ту статейку про викладача релігії?

– Твої друзі так її й не опублікували.

– Через непорозуміння.

– Я втратила віру в себе.

– Мені шкода. А зараз ти щось пишеш?

– У вільний час.

– Роман?

– Сама не знаю, що це.

– Але на яку тему?

– Чоловіки, які вигадують жінок.

– Гарно.

– Побачимо.

– Працюй швидше, дуже хочеться прочитати.

І він здивував мене, показавши, що добре знає твори жінок, якими я цікавилася, – я була певна, що чоловіки такого не читають. І не лише це – він назвав мені одну книжку Жана Старобінскі, яку прочитав недавно, і сказав, що в ній є дещо корисне для мене. Скільки всього він знав! Таким він був з дитинства, його цікавило все. Він цитував Руссо та Бернарда Шоу, але, коли я його перебила, вислухав мене уважно. Коли я рознервувалася, бо дівчатка почали смикати мене, вимагаючи ще млинців, він подав знак господареві, щоб принесли ще одну порцію. Тоді звернувся до П’єтро:

– Тобі треба залишати дружині більше вільного часу.

– У її розпорядженні цілий день.

– Я не жартую. Якщо ти цього не зробиш, на тобі лежатиме провина не тільки в суто людському, а й у політичному плані.

– Провина в якому злочині?

– Марнування розуму. Спільнота, яка вважає слушним, щоб турбота про дітей і дім придушувала інтелектуальну енергію жінок, є ворогом самій собі, хоч сама цього не помічає.

Я мовчки чекала, як відреагує П’єтро. Мій чоловік відповів іронічно:

– Елена може культивувати свій розум скільки і як захоче, головне, щоб це не забирало часу в мене.

– Якщо це не забирає часу в тебе, то в кого забирає?

П’єтро насупився.

– Якщо до мети, яку ми перед собою ставимо, нас штовхає пристрасть, ніщо не може перешкодити нам довести намір до кінця.

Мене це вразило, і я буркнула, награно усміхаючись:

– Мій чоловік вважає, що в мене ні до чого нема справжнього інтересу.

Мовчанка. Ніно спитав:

– А це правда?

Я відразу відповіла, що не знаю, що не знаю нічого. Але поки я говорила, збентежена й сердита, я усвідомила, що очі мої виповнюються слізьми. Я опустила погляд. «Досить уже тих млинців», – мовила я дівчатам, не пануючи над своїм голосом. Ніно прийшов мені на допомогу і вигукнув: «Я з’їм ще одного, мама з татом ще по одному, а ще два будуть для вас – і годі!» Тоді покликав господаря й урочисто сказав: «Я прийду сюди разом з цими двома синьйоринами рівно через тридцять днів, і ви приготуєте нам цілу гору чудових млинців, домовились?» Ельза спитала:

– А скільки це – місяць, це тридцять днів?

Я тим часом зуміла придушити сльози, глянула на Ніно й сказала:

– А й справді, скільки це – місяць, чи справді це тридцять днів?

Ми стали жартувати – а найбільше Деде – про те, яке невиразне уявлення має Ельза про час. П’єтро хотів заплатити, але виявив, що Ніно вже розрахувався. Він запротестував, тоді сів за кермо, а я вмостилася на задньому сидінні між напівсонними дівчатками. Ми відвезли Ніно до готелю, і всю дорогу я без жодного слова слухала їхні дещо п’яні балачки. Коли ми під’їхали, охоплений ейфорією П’єтро сказав йому:

– Навіщо тобі викидати гроші – у нас є кімната для гостей, наступного разу можеш зупинитися в нас, без жодних церемоній.

Ніно засміявся:

– Менше ніж годину тому ми сказали, що Елені потрібно більше вільного часу, а тепер ти хочеш її навантажити ще й моєю присутністю?

Я безсило сказала:

– Мені буде приємно, Деде та Ельзі теж.

Але тільки-но ми залишилися на самоті, я сказала чоловікові:

– Перед тим як запрошувати, ти міг би принаймні порадитися зі мною.

Він завів машину, знайшов мій погляд у дзеркальці заднього виду і пробурмотів:

– Я думав, що тобі буде приємно.

102

О, звісно, це було мені приємно, навіть дуже приємно. Але я почувалася так, немов тіло моє завтовшки з яєчну шкаралупу і досить легкого натиску на руку, на чоло чи живіт, щоб воно тріснуло і вивалило всі мої таємниці, зокрема ті, які були таємницями навіть для мене. Я намагалася не рахувати дні. Зосередилася на книжках, які вивчала, але робила це так, немов Ніно був замовником моєї праці і після повернення вимагатиме якісних результатів. Я хотіла сказати йому: я послухалася твоєї поради, пішла далі, ось мій начерк, скажи, що ти про це думаєш.

Був то чудовий метод. Тридцять днів очікування пролетіли аж занадто швидко. Я забула про Елізу, більше не думала про Лілу, не телефонувала Маріарозі. Не читала газет, не дивилася телевізор, занедбала дім і дітей. До мене долинало лиш далеке відлуння новин про арешти й сутички, вбивства й війни, якими повнилася Італія та ціла планета, я майже не помітила вкрай напружену виборчу кампанію. Я лиш писала, вкладаючи в це усі свої сили. Я ламала голову над різноманітними давніми питаннями, і врешті мені здалося, що я остаточно знайшла те, що шукала, принаймні в письмі. Іноді мені кортіло звернутися до П’єтро. Він був набагато вправніший від мене, завдяки йому я б точно могла уникнути всяких ризикованих, непродуманих чи примітивних тверджень. Але я цього не зробила, бо ненавиділа ті моменти, коли він тиснув на мене своїми енциклопедичними знаннями. Пригадую, я багато працювала, зокрема над першою та другою біблійною оповіддю про сотворення. Я розглядала їх послідовно, першу вважаючи своєрідним підсумком божественного чину творення, а другу