Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Химери ревли й кидалися вслід за сестрою, та Сапір і Топаз зі свого боку рубали їхні ряди спільними ударами: один клинок ілюзій, інший — хвилі води. Усе пульсувало барвами, а в повітрі стояв густий дим скверни. Емер стримував чорні витоки, що проривалися до щита.

Я вдихнула на повні груди й, користуючись проривом у захисті Аніони, стрибнула прямо перед нею, спрямовуючи кулю білого сяйва в її напрямку. Та відскочила, проте втратила контроль над частиною магії, і тріщина в межі на мить завмерла. Я мусила дістатися достатньо близько, щоб знищити темний діамант.

— Геть! — люто верескнула Аніона, змахуючи руками, з яких вилітали чорні жгути, які направляла на Вартових, пробуючи відкинути їх назад.

Сапір і Топаз упали від удару, та швидко піднялися, їхні нові божественні костюми, сповнені сили Величних, трималися на диво добре. Рубер і Емер теж були скривавлені, але просувалися крок за кроком уперед, стискаючи кулаки.

Залишилося тільки підійти... ближче.

Відчуваючи, як біжить час і світанок розливає свої перші сірі відблиски, я заплющила очі на секунду, збираючись із духом:

— Ще трохи...

Я кинула їй під ноги світлову вибухівку, чекаючи, як сліпуча куля вибухне в золотому сяйві. Усе це робилося в одну мить — здавалося, сама реальність затамувала подих.

Засліплена, Аніона відвернулась, прикриваючи обличчя рукавом, і я скористалася саме цією миттю неочікуваності, щоб швидко переміститися ближче. Сама не усвідомлюючи як, опинилася позаду неї й вихопила обома руками її зап’ястки, охоплюючи їх потоком очищувального білого світла.

— Зараз!

І в наступний подих вони вже стояли поруч, кожен поклавши долоню на моє плече чи спину. Я відчула, як моє тіло — а разом із тим їхні сутності — зливаються в одному неймовірному потоці енергії.

Я стала Єдиним Елементом.

— Ні-і-і... Ні-і-і! — заволала Аніона, відчуваючи, як я рукою проникаю прямо до чорного діаманта в її грудях.

Вона не могла, але я все бачила.

Темний Елемент почав кришитися, розпадатися на сотні дрібних шматочків, що тьмяніли й зникали. Його енергія, що живила її, тепер розліталася в порожнечу, залишаючи її без сили. Для мене це була лише мить, а вона певно палала в агонії нескінченно.

Я відступила на кілька кроків, провалюючись у потік сяйва. Аніона охнула, упала на випалену землю, з відчаєм хапаючи повітря, немов намагаючись урятувати його, але було запізно — він зникав разом із нею.

— Ні... це неможливо... Я... Я — безсмертна!

Вона простягнула руки, намагаючись дістати діамант, але було запізно.

Востаннє підняла погляд, і я бачила, як страх пробіг її обличчям.

— Ти забрала все... — прошепотіла вона, і в її очах згасло останнє світло.

Темрява, яка сотні років пожирала Ерде, більше не мала джерела.

Скверна у відчаї відчула, що гине, й останнім поривом кинулася на мене, та наштовхнулася на меч світла, який я все ще тримала в руці.

Сліпуче сяйво пройшло крізь її туман, відправляючи наостанок ту слідом за Аніоною. 

І все замовкло.

Вона розсипалася чорним попелом, який вітер підняв і поніс над полем мертвих квітів, стираючи їхню присутність назавжди.

У цей момент світанок нарешті запалав першими променями, та я зрозуміла, що мушу зробити ще одну річ. Звела руки до неба та відчула, як суть Білого Діаманта починає мене покидати.

Я встигла стати променем світла, що розкидає темряву над нами та розганяє чорні хмари, які створили сили, що вже зникли назавжди.

Останнє, що я запам’ятала, — запах польових квітів, які почали розквітати ввібравши в себе моє життя.

 

 

***

Цього ранку Ерде спостерігав небачене диво.

З першими променями по землі прокотилася хвиля тепла, та розірвані залишки темряви, що зависли в небі, почали змінюватися. Хмари більше не були чорними й загрозливими — натомість стали білосніжними, пронизаними золотими прожилками, ніби сам світанок уплів у них частинку свого світла.

І пішов сніг.

Чудодійний, живий, такий ніжний, але водночас могутній. Він осідав на кожному жителеві Ерде, торкався їхніх ран, зцілював душу й тіло. Він викорінював чорні зерна, що ще вчора були смертним вироком для кожного з них. Падаючи на випалену землю, він змушував її оживати: потріскана поверхня вкривалася молодою травою, дерева знову тягнулися вгору, а замість мертвих квітів розпускалися нові, яскравіші, сильніші.

Люди стояли мовчки, не розуміючи, що відбувається. Для них це було аномалією, збоєм природи, дивом, яке просто потрібно прийняти.

Та ті, хто знав, не могли прийняти цього так спокійно.