Читати книгу - "Найцінніше в житті, Юрій Гадзінський"

Країна чудес

          Микола привіз його до великого просторого дому. Доглянуте подвір’я, купка дрів під покриттям, собака, стайня, гараж. Біля гаражу – генератор. Все по-господарськи, було видно, що чоловік живе тут давно і нікуди точно не збирається. Він пояснив, що це – своєрідна зупинка для всіх його “туристів”. Примовляючи щось кумедне, відчинив масивні вхідні двері та пропустив гостя вперед. Діловито показав, де знаходиться ванна з туалетом, де кухня а де кімнатка з ліжком. Богдан вже віддихався, прийшов до тями після поїздки. Нудота відступила. Він оглядав будинок. Всередині все прибрано, все на своїх місцях. Микола швидко заварив чай, запросив до столу прибульця. Той лишень встиг роззутися. Бандану кольору хакі стягувати з голови не збирався. Волосся у молодика було довге та недоглянуте. Богдан витяг із внутрішньої кишені куртки целофановий пакет із паперовим конвертом всередині. У конверті – гроші. Плата за прохід.
          — Тут як і ми з вами домовлялися. І ще за спорядження.
          Господар дому відсьорбнув чай, взяв до рук целофан з конвертом. Відкрив його, умілими швидкими рухами пальців перерахував гроші. Витягнув одну із купюр, підніс її над собою. Придивився, запакував гроші назад до конверту, а конверт – в целофан.
          — Добре.
          Чоловік піднявся та попрямував з кухні. Повернувся через хвилини дві з старою темно-зеленою торбиною. Він поклав її на стіл перед Богданом та привідкрив.
          — Пакуйся.
          Всередині було все, про що вони напередодні домовлялися: військова аптечка, металева фляга з водою, карта містечка Прут з його околицями, лічильник Гейгера, двоствольна рушниця та коробка з патронами. Пояс-патронаш. В коробці шістнадцять патронів. Вертикалка. Практично нова, недешева.
          — А лічильник для чого? Хіба там є радіація? – Спитав Богдан у провідника. В інтернеті він знайшов достатньо інформації про заборонену територію. Люди писали про різну небезпеку, але про радіацію, здається, там не йшлося взагалі.

          — Я не знаю – знизав плечима та чесно відповів Микола – Можливо й є. В Сектор треба йти підготовленим. Зайвих речей я тобі не продав, не переживай.
          — Не переживаю.
          Богдан оглядав зброю. Приємна на дотик, досить легка, дерево якісне.
          — Аптечка хороша, натівська, там і порошок сучасний для зупинки кровотечі, і ножиці, і рукавички, і бинтів декілька видів, різні таблетки з описом… Розберешся. Тобі віддав дешево, а так-то їх не дістанеш. Солдатам такі видають натівським!
          Богдан ледь помітно усміхнувся. Предмети щоденного користування натівських військових давно вже були доступні в інтернеті за помірною ціною. Для таких ділків як Микола не було проблемою дістати хоч з десять цих аптечок. Якби в Богдана було більше грошей, він точно купив би щось солідніше, ніж рушниця. Але й так на спорядження та на послуги провідника було витрачено дуже і дуже багато.
          — Я ще й консервів натівських тобі дістати міг. Там смаки різні, а консерви саморозігріваються. І смачні!
          — Ні, дякую, я маю з собою провізію. Мені головне ось це – Богдан кивнув на рушницю, що лежала на столі. А потім додав з виглядом знавця – Хороший агрегат.
          — Звичайно хороший! Ти в мене можеш і пістолет купити, м? Є декілька варіантів…
          — Та ні, ні, я вже й так порожній. Не треба.
          — Ну тоді пакуйся, відпочивай, я тебе закриваю в домі. Двері нікому не відчиняй, з рушницею не пустуй. Мені треба у справах від’їхати.
          Цікаво, хто ж це буде стукати у дім Миколи? Хіба що патрульні. Але до найближчого блокпосту далекувато. Микола почував себе в безпеці, жодної тривоги чи недовіри. Принаймні, зовні. Розуміє ж, що без нього ніхто нікуди не пройде. Розуміє свою незамінність, тому і ціну може називати свою, і продавати втридорога що завгодно. Куплять. Богдан це усвідомлював. Також він навіть не бажав задумуватися, звідки у цього Миколи стільки різного барахла і під чиїм прикриттям він займається своїм “бізнесом”. Чи допоможе вогнепальна зброя впоратися з усіма небезпеками Сектору? Цього Богдан не знав, але зброя точно була потрібна. Везти із собою все спорядження страшно. То тут то там сновигають патрулі, проходить перевірка документів, встановлення особистості. Яку б реакцію у них викликав Богдан у формі, дуже схожій на військову, та ще й з рушницею?... Але він дістався до пункту призначення без пригод. Далі – короткий збір, відпочинок і очікування інформації від Миколи. Декілька упаковок з сухими галетами, декілька консервів, самостійно зібрана ще одна аптечка, набір змінної білизни, трохи одягу, спальний мішок... Богдан подумки перелічив все барахло, що взяв із собою. Хто зна, як воно складеться і скільки часу доведеться провести на забороненій території. І хто зна, що і коли може знадобитися. Рюкзак був важким, але зайвого там не було нічого. Так думав Богдан і переконував себе, що готовий до будь-яких несподіванок.

* * *

          Наступним гостем в домі став товстий чоловічок років сорока. Микола привіз його коли Богдан вже встиг помитися та перекусити тим, що було у холодильнику. Кілька бутербродів з лікарською ковбасою, мариновані огірочки. Після перекусу він пішов до кімнати та трохи задрімав на одному з трьох вільних ліжок. Душ вирішив не приймати. Деякий час новий гість сидів на кухні та тихо розмовляв з Миколою, Богдан чув чоловічі голоси через замкнені двері. Дзвеніли ложечки – отже, пили чай. Як і з Богданом до цього. Потім гість делікатно відчинив двері та увійшов до кімнати. Обличчя охайно вибрите, світлий відкритий погляд, чорна спортивна куртка та штани кольору хакі. Трохи зайвої ваги. В руках – рюкзак, помітно менший, ніж у Богдана. Так і не скажеш по цьому чолов’язі хто він та чим займається. Чоловік зробив крок, привітався. Міцно потиснув руку.
          — Здоров. Олександр.
          — Богдан.
          Він сів на одне з вільних ліжок навпроти Богдана, поклав собі руки на коліна. Розімнув шию. Кашлянув. Досить міцним був цей чолов’яга, руки мав спрацьовані. Богдан байдуже застібнув рюкзак. В принципі, він був готовий. Можливо і слід було поспілкуватися з Олександром, познайомитися з ним, але зараз всі думки Богдана сновигали довкола його рюкзака та плану подальших дій. Чолов’яга з розмовами поки що теж не ліз. Ніякову тишу перервав Микола. Він зайшов без стуку, сів на третє ліжко.
          — Ну що, хлопці, я отримав інформацію. Через дві з половиною години відправляємось.
          — О, до ночі встигнемо – Прокоментував Олександр.
          — Без різниці. Я що вночі, що рано, що в обід вас би доправив. От що, треба вам декілька порад дати. Це входить в оплату моїх послуг, тому слухайте.
          Олександр “угукнув”, Богдан мовчки кивнув. Його цікавило, чи не спробує господар дому продати їм ще щось. Мовляв, для безпеки.
          — На місці нас будуть чекати ще два чоловіки. Проводити я буду вас всіх разом. З ними я вже бачився. Інструкція перша – триматися купи. У Секторі ходять тільки групами. Триматися купи постійно. Поодинці згинете в мить. Групою входите, групою ходите там. Це ясно?
          — Ясно – Відповів Богдан.
          — Це будуть такі ж туристи як ми?
          — Можна й так сказати, Олександре. Скоро побачитеся. Так. Інструкція друга. Хоча, за порядком то вона перша, але хай буде друга. Через блокпост проходите тихо, як миші, ні слова нікому не кажете, роти замкнені, очі дивляться вперед. Патрульних не провокуйте. Ніяк. Взагалі. Будете робити все, що я вам скажу. Тоді потрапите в Сектор і вас ніхто не зачепить. Це ясно?
          — Ясно – Повторив Богдан.
          — Ми на блокпосту щось давати їм маємо?
          — Ні, це вже моя відповідальність. Ви просто мовчки топаєте і слухаєте. Так, інструкція третя – Микола хитро примружив очі – Ви телефони прості з собою маєте? Не смартфони, не айфони, не планшети, а кнопкові мобілки?
          Олександр із кишені куртки мобільний телефон дуже старої моделі. Чорнобілий, як зрозумів Богдан, простенький. Цікаво, де ще такі продаються? Приблизно такий же, але кольоровий, він і собі прикупив разом з новою сім-картою. Олександр покрутив в долоні свій гаджет червоного кольору:
          —  Ось.
          Микола перевів погляд на Богдана. Той кивнув:
          — Я теж маю.
          — Добре. Отже, інструкція третя. Коли будете повертатися – підходите до старої напіврозваленої стайні. Ви її не пропустите, я вам вже розповідав. Сьогодні будете там. Біла стайні стоїть вежа ЛЕП. На ваших картах у вас воно відмічене як точка “A”. Так от, коли будете вже йти назад – от там якраз біля вежі, чи біля стайні вмикаєте мобільник та дзвоните мені. Одразу можете й не додзвонитися, ви й самі знаєте, що у нас твориться із зв’язком. Дзвоните, я піднімаю слухавку і ми з вами домовляємось. Я далі вам скажу, як і де вийти. Виводжу я безкоштовно. Це ясно?
          — Ясно – Знову повторив Богдан.
          — Ну а далі вже не інструкція, а порада. Хочете прислухаєтесь, хочете – ні. Я не знаю з якою ціллю ви йдете до Сектору, мене це не цікавить, але дуже вам раджу нічого ніде не чіпати. Не їсти продукти, які знайдете, не пити воду. Не заходити до зачинених квартир. Якщо до міста дійдете.
          Це “якщо” зачепило вухо Богдана. Він вже відкрив рота, щоб щось спитати, але його випередив Олександр:
          — А чому не заходити? Там не живе ніхто, а привидів я не боюсь, та і думаю мій напарник також.
          “Напарник”. Кумедно. В напарники набивається, чи кепкує? В тім, нехай. Незважаючи на природній скептицизм, до інструкцій Миколи Богдан вирішив прислухатися.
          — Ну це дурний вчинок. Проникнути до чужого житла. Не правильно. Краще не лізьте. Так, ну ніби все. Останню пораду дам вже на місці.
          — А чому не тут? – Перепитав Богдан.
          — Бо забудете. Так, ну все. Через дві години… — провідник глянув на циферблат наручного годинника – О шістнадцятій нуль-нуль я буду чекати вас надворі.
          Ага. Отже, триматися купи, нічого не чіпати, нікуди не лізти. Такі ж поради дає вихователь у дитячому садку, коли вся група змійкою прямує на прогулянку, тримаючись за руки. От тільки якраз для цього до Сектору люди і йдуть, щоб щось зачепити, щоб кудись залізти… Необхідність бути частиною команди не тішила Богдана. Він готувався йти один. Так повелося ще з дитинства, коли зовсім юний Богданко бродив лісами, досліджуючи навколишній світ. У дикій природі він міг подбати про себе й сам, а от як поводитися в групі озброєних людей, котрих бачив вперше та не міг довіряти, він не дуже добре розумів. Отже, їх буде четверо. Олександр, він, Богдан, і ще двоє невідомих. Микола вийшов з кімнати, а товстун прийнявся копирсатися у своїй сумці. Богдан ліг, обернувся до стіни. Було б добре подрімати перед виходом. А вже потім – знайомство та розмови. Щось дзвеніло та постукувало всередині рюкзака, декілька разів Олександр нервово кашлянув. А потім і сам влігся. Однак тиша довго не тривала.
          — А ти звідки сам?
          — Зі Львова приїхав. А ти?
          — Я з Київщини. Ти Миколу в інтернеті так само знайшов.
          — Угу.
          — Ну ясно. За моїх часів це не було б… так просто.
          Знову тиша. Але Богдан відчував, що діалог продовжиться.
          — Дорогувато, звичайно, але… На одному форумі читав, там дехто заходив з півночі – так ще дорожче. – Вів далі Олександр.
          — Може й таке бути.
          — Ну так і дешевше не буде ставати. Треба рухатись, поки це ще можна подужати по грошах.
          Богдан не відповів нічого. Він недостатньо добре знав “напарника”, щоб займатися теревенями про все на світі. Богдан надіявся без перешкод проникнути на заборонену територію, а далі діяти за обставинами. Микола точно не просто так радив триматися разом. Він прикрив очі, очікуючи, що скаже далі його сусід. Але той замовк. Богдан сам нікому ніколи не нав’язувався, і не любив, коли хтось проявляв настирність. Тим паче, що Богдан хвилювався. Чолов’яга зітхнув, щось пробуркотів собі під ніс та поставив свій рюкзак біля ліжка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍