Читати книгу - "Танок Полудниці, Юлія Рудишина"

Кілька днів лишалось до обжинок, веселого свята врожаю, і родина Вітренків, як і інші з невеликого села на Поліссі, що приховалось між зеленими дібровами біля річки Тетерів, встигнути намагалась жито зібрати. Колосся хилилось майже до землі, ось-ось обсиплеться, спека стояла така – немов зранку ще Полудниця яриться, не дочекавшись свого часу, але стара Мотря, йшла вперед без зупинки – немов вогонь жеврів, так швидко вона жала, тільки блиск серпа її видно було у бурштину яскравого сонця. Чоловік з доньками та син, Василь, теж швидили – треба було закінчити жати вчасно, щоб зимою з хлібом бути. Та й до свята встигнути тре все зробити.

Почулася дивна чарівна пісня, і голос, що співав, здавався оповитим тугою та печаллю. Почувши тільки-но цей тонкий дзвінкий, немов кришталевий водограй, голосок, стара Мотря щось забурмотіла собі під носа.

- Хто ж так співає тут? – озирнувся Василь, але нікого не було – тільки золото колосся розливалося морем і від вітру йшло хвилями, та вдалині дрижало повітря від спеки.

- Не слухай! – обрізала мати. – То русалки польові співають, а спів їхній таку силу має, що можна не сходячі з місця слухати, навіть декілька років стовбичити та слухати! Помолись та й далі жни!.. – повернулась до старшої доньки, що з дитиною тут працювала. – Гей, Катруся, ти за Галусею слідкуй, стережи її! Ще вкрадуть, не дай боже. Ти бач, балують.

- Я полином колиску обмотала, як ви і казали, - обізвалась дівчина. – Бачила я вже, майнула тут одна, у білому, хустка зав’єзана на штрумак! Красива – немов мальована! Волосся зелене, віночок з колосся… Але вже пішла вона, не бійтеся, немає поруч.

Мати кивнула, знову пішла жати. Йде – падають під серпом колосся, немов вогонь їх пече. Не всі могли русалок бачити, самі вони вирішували, кому показуватись, кому ні. Бачать русалок, як то кажуть, лише праведні та щасливі. А вона, Мотря, вже життя прожила, та ще й з нелюбом, звідки щастю бути? Але діти в неї хороші. Трудящі. Син тільки дурнею мається -  ніяк невістку не приведе в хату, і чого йому треба? Не подобалось Мотрі, що заглядається Василь на панночку Роксоляну, доньку пана голови. Не буде з того добра, бо не рівня вони. І ніколи Багатченко не віддасть свою квіточку за бідного хлопа. Але Василю – хіба що кіл на голові тесати. Йому одне, він інше. Не слухай, хоч трісни. Он у сусіда визріла донечка – статна, роботяща, з приданим добрим, наткала собі рушників та сорочок. Гарна була б помічниця старій Мотрі. Але й не дивиться на Христину Василь, немов пусте місце вона. А дівка дуже гарна.

Вирівнялась Мотря, задивилась на сина, котрий жати вперед неї пішов. Красивий виріс, статний. На батька схожий. Такий саме чорнявий немов циган, смуглястий, з очима-чорницями. Хоч і не любила вона чоловіка, але не могла сказати, що погано вони жили. Як всі жили. А син ось чогось не хоче так. Любові йому подавай. Так сказав останнього разу, коли Мотря завела бесіду про одруження. Ледве не сплюнула вона з досади, але згадала, що польовий образиться, так що знову зігнулася та прийнялася жати.

- А чи правда, що дівчата, що топляться, то русалки ходять? – спитала підлітка, племінниця, котру Мотря з жалості до себе прийняла. Дівчисько хороше, але любить потеревенити, пісні поспівати, а роботу – не дуже.

Ось і зараз – слухає луну, що котиться по-над полем, бо стихає голос потойбіччя, стоїть Іванка, серпа опустила, очі голубі – немов скло.

- А ще тітка Софійка казали, що які вмирають дівчата ще не рухані, то русалки стають… Їх за добрих мають… Чи то правда?

- Жито жни, а рота закрий! Дух то ходить, вештається, жни йди! – розізлилась Мотря. От дасть вона Софійці, сусідці, що дитинчу голову забиває. Так, цнотливі дівчата ставали русалками, що ся втопить – то русалка, ще коли Мотря сама дівчиськом була про те старі розказували.

- Де мавки з русалками танцюють – там все росте, колоситься, і жито краще росте, а трава як рута зеленіє, - зітхнуло дівчисько, - побачити б їх танці – ну хоч одним оком!

- Якщо не зупиниш балачки – накажу! – не втрималась Мотря та скрикнула вже в повний голос.

Іванка замовчала та й схилилась до жита.

Йшло літо Поліссям, співало вітерцем вільним, розливало золото сонця на схили та ліси, на поля людськи… Йшло літо. Жали люди поле, чекали відпочинку від тяжкого року.