Читати книгу - "Танок Полудниці, Юлія Рудишина"

2

- Мамо, ви йдіть вже з сестрами, я дороблю, - озвався Василь, коли залишилось зовсім малий клаптик дожати с краю поля, де вже буйно квітнули волошки, синіми оксамитовими зірочками спалахуючи серед золота колосків. Та й вечоріло вже, а в дівчат хатньої роботи достатньо. Вечерю робити, на завтра сорочки та стрічки з ґардами приготувати – кожна хоче бути найгарнішою на святі, щоб саме її русалкою вибрали.

Але Василь знав, хто в їх селі сама файна – то панночка Роксоляна. Їй і вінок нести русалкам, їй русалкою бути. Але нічого доброго в тім немає, дурні дівчата, коли не бояться в Обжинки ходити на поле. Кажуть, там не тільки русаки в цей день гуляють, сама Полудниця в танок встає. Он казала ж мати, її подружку колись згубила кістлява мара…

Мати згодилась та, зібравши всіх дівчат, пішла додому, а Василь сам залишився. І тільки-но махнув серпом, як холодний дух від землі пішов, хоча весь день сонце пекло та все прогрілось. Над полем тоненький місяць з’явився, і на темно-синьому небі здававсь примарним, нереальним.

Немов відбиток іншого світу.

Мертвого світу.

Потойбічного.

За пагорбом було кладовище, і саме звідти йшла біла примарна тінь у віночку, котру Василь спочатку й не розгледів. І холод тягнувсь від неї – потойбічний, мертвий. На мить хлопцю здалось, що то його молодша сестра йде, Даринка – померла вона три роки тому не своєю смертю, потонула в річці. Мати казала – водяник затягнув у вир... Василь аж закляв на місці, дивлячись на те, як тінь стає білявим дівчиськом з сумними очима та знайомими рисами гостренького худого личка. Віночок з жита та волошок, білих ромашок та кровавих маків – великий, немов корона. Йде дівчисько та зітхає.

- Не жни ти всього жита, братчику, - просить-скиглить тонким голоском ледь чутним. – Бо як впаде останній колосок, то я теж помру.

Ти й так мертва, хотів сказати Василь, але нічого не міг промовити, ніби губи смолою залило. Тільки опустив свій серп та дивися на рідне, але таке чуже обличчя.  Згадав, що русалки сміху бояться – але сміятись теж не зміг.

А що ж то за прокляття! Розлютився, хотів почати жати, щоб русалка зникла разом с останнім колоском. І спочатку вдалось підняти руку, зібрати в кулак колосся, махнути серпом. З кожним його рухом русалка ставала все більш прозорою, хирлявою – з’явились тіні чорні під очицями, риси обличчя загострились, немов справді вона мертва та й пролежала в землі не один день…

- Не губи, братчику, - знову заскиглила вона. – Якщо не погубиш мене, то я теж тобі допоможу… Коли прийде нагода – допоможу чим зможу! Клянуся… - І в очах її зелених трава колосилась, шуміло зелене море, смарагдами вигравало. – Коли буде потреба – прийдеш до цього клаптика жита та й покличеш мене… Але погано мені, заслаба я… чи почую. Вбиває мене те, що поле ви жали… ой вбиває…

- Кажеш, у нагоді станеш? – замислився парубок, згадавши про Обжинки та свою кохану, котру можуть на поле відправити віночок нести. А коли цього року нечисті балують, то біда може статися. І щоб дати русалці сили прийти на допомогу в разі потреби – полоснув себе по долоні і перевернув її, щоб дати крові попасти на колосся та землю.

Русалка одразу посвіжішала, риси її стали звабливими, очі засіяли мов два смарагдових камінчика. Красива стала, файна.

- Дякую, братчику! – дзвінко крикнула, танцюючи та кружляючи. – Дякую!

І засміялась.

А Василь так соляним стовпом і завмер – як це так, мертвячка та й сміється! Чи вона не потойбічна, ця польова русалка? А чого ж тоді в неї риси сестри померлої? Але ось вже сонце сідає, треба додому йти, головне щоб мати не побачила недожатого жита та галасу не зчинила. Але на щастя вона вже на поле не збиралася, а цей клаптик зовсім малий, та й колоски тут невисокі… Може, й пройде гроза стороною. Не помітить, може, мати…

А русалка все танцювала під місяцем, і пісня її тужлива ставала все веселішою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍