Читати книгу - "Танок Полудниці, Юлія Рудишина"

4

Не повернулась вчасно з поля русалка-панночка. Вже й сонце сідало за річку, заливало кривавим світлом лани та поля, верболози чарівні, і здавалось все в цьому сяйві рожевому незвичним та дивним. Золотаве павутиння летіло по вітру, неслись аромати квітів та скошених трав, а пісні та музика вщухали, і все частіше  дивились з хвилюванням на поля пан голова та його сестра, та й інші люди.

Василь першим вирішив кинутися туди, ледве зрозумів, що марно вже чекати. Але перед цим на хвильку підскочив до пана голови та спитав при всьому чесному народі:

- Якщо біда з нашою Роксоляною сталася, божуся – най мене блискавиця вб’є, не зійти мені з цього місця, - не повернусь до людей, поки не знайду її. Але якщо врятую – обіцяйте доньку вашу віддати за мене заміж!

Мотря стара як почула то – й заголосила, що ти, дурень, верзеш, куди ж ти лізеш. Але Багатченко, котрий злякався за свою квіточку, готовий був що завгодно пообіцяти. Та й забились вони, що як прийде з Роксоляною хлопець, одразу й весілля грати будуть.

Зібравсь він, узявши медовуху та інші дари для духів польових, та й вітром побіг до найближчого поля. Згадав про русалку та її обіцянку. Сідало сонце, сміялись серед зжатого жита хлопчиська в білих сорочках – діточки польового, сварився на них суворий дід з солом’яною бородою, і Василь не злякавсь, підскочив до нього, та й вклонився до землі.

- Вечір добрий, пане, допоможіть мені знайти доньку вашу, русалку польову.

- І чого ж тобі, хлопче, моя донька здалась? – зиркнув золотими очима польовий, а дітлахи схаменулись, поховались за широку його спину, тільки зеленими оченятами своїми з цікавістю дивились на парубка. По всьому видно, зрідка вони людей бачили, диковинка то для духів.

- Наречена моя, панночка Роксоляна, несла вінок та треби польовим духам, але не повернулась до села. А донька ваша обіцяла мені допомогти, якщо буде така потреба.

Поставив він чашу медовухи та трапезу для польового, чекаючи відповіді.

- Цього літа житнянки злі дуже, - зітхнув дідок, пригубивши чашу, смакував довго її, про щось роздумуючи, потім продовжив: - Але допоможу я тобі, негоже таке, щоб людей забирати… Нерозумна моя друга донька, але дуже вона танцювати любить, а ніхто не може її здолати, ось і шукає дівчат собі в подружки… Мабуть, і вашу панночку вона звела. Гей, Русаня, йди-но сюди…

Поки кликав він дочку, над полем неслось зітхання. Здалеку побачив хлопець солом’яного духа, котрого Лядащим кликали. Запух він від сну, на голові солома стирчить. Дивиться одним оком та й хропе собі. Не спав він весь літній час, то й дочекався обжинок, коли може міцно й солодко заснути в купі соломи.

І тут серед поля з’явилась квола та слаба русалка, яку вже бачив Василь. Не чула вона його, бо не було в неї сил від землі встати, вочевидь не дуже допомогла їй кров парубка, що віддав він вчора. Все одно сили покидали її.

- Тяжко мені, - зітхнула вона, і під очами чорні тіні пролягли, захрустіли кістки, коли потягнулась русалка, немов і стояти було їй важко. – Не зможу я сама піти з тобою, хлопче, але слуги мої тебе проводять через межу чарівну до того світу, де живе моя старша сестра.

Свиснула вона, і лихий вітер жбурнув у обличчя парубка дощові краплі, хоча небо чисте було та світле.

З-за пагорба потяглись курдуші – чортяки, що чаклунам помагають. Волохаті та невеличкі, дуже жваві, підкотились вони троє до Василя та й прийнялись скакати. Не встиг Василь й оком зморгнути, як підхопив його невидимий вихор та й з надприродною швидкістю поніс кудись за річку, за ліси та поля… Нечистики несли вихор, гиготіли, роздивлялись хлопця, і ось ще мить – і викинули його серед іншого поля.

Аж гульк – з трави понад полем повиринали молоді дівчата, сміючись.

- Ходімо грітись! – закричали Василю, обступили його, стрічками граючись, зуби скалячи. Сорочки тоненькі, напівпрозорі, мокрі, немов русалки тільки-но з річки вибрались. Босими ногами відбиваюсь танок свій, за вітром несуться.

- Сонце заходить вже! Ходімо…

Коси з осоки, очі – немов камінчики, пусті, незрячі.

- Чи всі ви тутечки? – пронеслось за вітром.

- Ой мати шукають! – скрикнула одна з русалок і першою побігла кудись до лісу.

- Ходім з нами вечеряти! – позвала інша.

Василь ледве стримавсь на місці. Скрипнув зубами, мотнув головою. Чари русалок туманом оплутали його, потягнули за собою.

- А ну геть, геть! – Кардуші винирнули з небуття, заступили дорогу.

Василь немов від сну оговтавсь, обернувсь здивовано, роздивляючись гарних дівчат в мокрих коротких сорочках.

- Пограймось, погуляймо! – зашипіла третя русалка, і очі її почорніли, немов їх смолою залило.

- Місяченьку, ходімо з нами! Ух! Ух! Солом’яний дух, дух!

- Мене мати породила…

Русалки, побачивши нечистих, що біли слугами доньки польового, розбіглися з вереском. Зареготались вдалині, і сонце сіло. Галас їх зник. А Василь хотів за спасіння своє віддячити, але не було вже на полі нікого. Один він стояв у сутінках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍