Читати книгу - "Танок Полудниці, Юлія Рудишина"

Якомога швидше він вирішив дістатися краю поля, але шукати дівчину не прийшлось. Стоїть посеред білої завірюхи в кожушку та червоній хустці, дивиться крізь завісу снігову. Біла як мрець. А в нього в руках – вінок з волошок. І як він його з собою взяв? Коли? Не пам’ятав він того… Василь, намагаючись не зважати на біль, від якого палала його голова, хотів підійти до панночки, але щось не пускало. Відштовхувало.

Поклав між нею і собою вінок та й пішов геть – бо в очах все почорніло, а сили остаточно покидали. Коли озирнувся – побачив, що панночка вінок тримає в руках та дивиться так, немов справді його бачить.

Дивно то все. Дуже дивно…

Але тут підкосились ноги, і впав він у сніг. А коли прийшов до тями, то лежав у своїй печері, кучері йому гладила його сонячна панна, що вже прокинулась від зимового сну, та й приговорювала:

- Навіщо ти в поле ходив? Навіщо…

І вже весна полями йшла.