Читати книгу - "Ніколи не пізно, Олекса Шевкун"

     Сорокарічний Олексій у картатій сорочці сидів за столом біля вікна. За товстим склом наставала чергова, вже 41-ша  весна, а під руками лежали робочі папірці. Олексій працював юристом в одній зі столичних компаній, і завдяки правничим здібностям непогані гроші заробляв. Непоганим вважали й самого Олексія. Але тільки у колі друзів. Колеги ж заздрили його вмінню не «лизати, де потрібно», і не «вкусити, коли треба», що вважалося зайвою навичкою у цій галузі. 
     — Агов! Ходімо пообідаємо, — роздуми Олексія про щось відсторонене перетнув голос товариша, який застиг у проміжку дверей. 
     —   Подивимося на миртову погоду з кафе? — усміхнувся Олексій.
     —   На яку?..
     —   Не переймайся. Ходімо!
     Чоловіки спустилися сходами на перший поверх, взяли собі їжі та вмостилися за столиком. Костянтин, так звали товариша, очима вказав на чорняво-симпатичну дівчину, яка сиділа обабіч.
     —   Що, сподобалася? — тихо спитав Олексій.
     —   Це новенька з бухгалтерії. Кажуть, неодружена… 
     —   Ти також. Не лови окунів!
     —   А твоя там як? Чому не працюєте разом? Обоє юристи, — Костянтин, не забравши погляду від «сусідки», засмакував салатом.
     —   Обоє рябоє! Потрібно хоч десь не бачитися? 
     —   Контролює? Я тобі казав: не одружуйся. Жінок стільки, —  у міх не вбереш. 
     —   Ти мені фразеологізмами відповідатимеш?
     —   У тебе нахапався, — гикнув Костянтин, запивши соком.
     —   Мені сухі юридичні терміни набридли, ось і вчуся у філологів…
     —   Вік живи, вік…
     —   Припни язика! — невдоволено підвищив голос Олексій.
     Костянтин жестом відмахнувся і продовжив їду. Друга він любив ще з магістратури, і той навіть допоміг йому сюди влаштуватися. Проте Олексій останнім часом турбував: якийсь загадковий дуже став…
     Після обіду життя в офісі забринчало звичним потоком. Олексій повернувся до нагальних справ. Так, просидячи за документами і монітором, додому він повернувся майже о 9-й вечора. Дружина Олена чекала на кухні. 
     —   Я телефонувала. Ти не чув? — в її голосі мерехтіло вимогою.
     —   Зайнятий був. Там складна справа про розлучення…
     —   Ти гляди, скоро й нашою займатимешся!
     —   Сама знаєш, постійно закони і підзаконні змінюються, — тепер вже законним запереченням повіяло від Олексія.
     Олена мовчки поставила на стіл охололу вечерю та зникла у напрямку лоджії. Вона завжди споглядала з підвіконня на небо у подібні моменти, і це допомагало жінці заспокоїтися. За три з половиною роки її почало бентежити нудливо-ідеальне ставлення чоловіка до роботи, його небажання завести дитину, яка може назавжди змінити їхнє спільне буття. Ні, вона теж правник, але сім'я має посідати першу сходинку чоловічо-жіночих стосунків. «Він навіть заручини робив правильно, офіційно, — згадалося Олені. — Воно добре з одного боку, проте…» Дружина зачинила вікно і повернулася до квартири.

***

     Наступного дня у компанії почали достроково видавати зарплатню. Олексій з Костянтином завітали до бухгалтерії останніми: перший доробляв позовну заяву, другий зволів не кидати товариша.
     —   Мабуть, усі грошенята розібрали, доки ти працював, — жартівливо підскочив Костянтин. — Йди вже! Я зачекаю…
     —   А чому видають готівкою? Забули про картки, або як? — здивувався Олексій.
     У кабінеті перебувала лише новенька. Та сама, на яку вчора витріщався Костянтин. Уся така вродлива.
     —   Сам прийшов? А твір прихопив? — очі дівчини раптом спалахнули. 
     —   Який твір?!
     —   Той, що потайки пишеш від дружини.
     —   А звідки…
     «Бухгалтерша» підвелася з крісла та засяяла, перетворившись на якесь міфічне створіння. Олексій хотів втекти, однак двері наче зникли…
     —   Від себе не втечеш! — засміялася дівчина. — Мене звуть Коронація, а ти маєш дописати, ба більше, на конкурс «Коронація слова» подати. Чув про такий?
     Краще не сперечатися, вирішив Олексій. Притулився до стіни і запитав:
     —   Щось на кшталт творчого відбору?
     —   Літературний міжнародний конкурс, тобто проєкт подружжя Тетяни і Юрія Лоґушів. Наступного року ювілейне 25-е нагородження.
     —   І що, усіх приймають? 
     —   Навіть 40-річних початківців! Та з невеликими знаннями.
     —   Бачу, ти все про мене знаєш…  — знітився Олексій. 
     —   Ще б пак! Знаю, що писати ти почав у 2,5 роки. Збіглося?
     —   Тільки кому прибрати!
     —   А ще ліпше сумніви прибери… — Коронація тихо всілася на м'який диванчик, що стояв у кутку, та продовжила: — Чи боїшся, аби дружина не кинула, дізнавшись про таємне захоплення?
     —   Трохи боюся… В нас і так не добре повсякчас.
     —   Повсякчас ти працюєш і ховаєшся зі своїм твором. Вона сприймає як зовсім іншу людину. 
     Коронація наблизилася з дивана:
     —   А ще ти стільки років ховаєшся від себе… Чому не продовжив писати,  як в дитинстві? Роки і я не поверну твої!
     —   Вчився, дві вищі освіти, сказали батьки треба здобувати «нормальні» професії. Роботу шукати відповідну, це вже дружина. А згодом сам віддалився, звик… — Олексій здивувався власній відвертості. 
     —   Ну, не пропив же літа… А досвід знадобиться у подальшій творчості. Але відтепер надолужуй, — Коронація відступила. — І перед злоріками не зіщулюйся ніколи. 
     —   Тобто гейтерами?
     —   А любов до самопізнання філології дарма не минула, — згодиться!

     Олексій потім оговтався у коридорі. Над ним, нездоровим, схвильовано набрунявилися Костянтин та інші співробітники.
     —   Він зомлів від щастя. Забагато, певно, заплатили! — решті пояснював товариш і, підштовхнувши Олексія до виходу, прошипів: — Розповіси, що трапилося?
     —   Ні.
     —   Як ні?!
     —   Бо сам не знаю…
     Ввечері Олексій налаштувався зізнатися дружині. Приїхав раніше, дорогою купивши її улюблені рожеві троянди. Олена, проте, довго не поверталася… І ось квапливі на сходовому майданчику кроки! 
     —   Привіт. Чому так рано сьогодні? — здивувалася жінка.
     —   Я хотів тобі зізнатися… — почав Олексій.
     —   В тебе інша? Я відчувала. Добре, що сказав мені… Я теж маю нового чоловіка.
     Олексія заціпило. Він зрозумів, що сенсу більше немає. 
     —   Розійдемося тихо, без скандалів, — продовжила Олена. — Завтра переїду жити до матері. Документи на розлучення сама подам. 
     —   І я подам… — пробурмотів Олексій.
     —   Що?..
     —   Та нічого! Все нормально. Згода!
     —   Сподіваюся, панночка твоя — як ти, нудливо-проста? — дружина посміхнулася, зняла одежу і пішла в іншу кімнату.