Читати книгу - "Дощі, посуха і дельфіни, Дмитро Деркаченко"

Одного разу, серед численних своїх талантів, я знайшов дивну властивість — вміння «домовлятися» з природними стихіями. Ні, це не здатність розганяти хмари та насилати дощі на замовлення, як це робили друїди. Тобто, це саме діалог, метою якого є корекція погоди. Щось на кшталт: «Нехай сьогодні дощу не буде, а завтра хоч би й всесвітній потоп!».

Вперше я помітив це у Криму. Приїхав у гості до подруги. Ми тоді гуляли степом. Було дуже спекотно й парко. Подруга жалілася на тривалу відсутність дощів. Несподівано для самого себе, я вийшов на ріллю і підняв дві великі грудки землі. Розвів руки, глянув на небо і, запитавши: «Ти ж бачиш, яка вона спрагла?», розтер грудки на пил. Наступного дня сталася сильна гроза. Лило так, що вулицями ріки текли. Навіть трохи граду нападало.

Співпадіння? Можливо. Бо тоді погода вказувала на те, що от-от має бути дощ. Надто вже було парко.

Потім не раз ще доводилося домовлятися з погодою. Шаманив для поїздок у ліс з ночівлею чи важливих заходів на природі. Робив це заздалегідь. Тобто, ментально й ненав’язливо, протягом кількох тижнів, вмовляв стихії не лютувати у певні дати. Спрацьовувало не завжди, але результати таких домовлянь можна вважати більш вдалими, аніж провальними.

Особливістю взаємодії зі стихіями була тактовність. Тобто «просити погоду» варто було так, щоб не нахабніти. Бо дуже часто домовлятися це, по-перше, витрачати власний ментальний ресурс, який повільно відновлюється. По-друге, це неввічливо. Примхливі стихії вважатимуть, що їх банально використовують за будь-якої нагоди чи без і можуть проігнорувати запит. По-третє, природі потрібен баланс. Щовихідні шаманити всупереч планам стихій — можна догратися до аномалій. До заморозків в липні, надто тривалих злив аж до повені тощо.

Я не з тих, хто нарікає на погоду. Тому я обережно використовував талант «заклинателя». Проте траплялися випадки, коли треба було домовлятися.

***

Якось пішли ми з подругою в карпатський похід. Шість днів Ґорґанами. Погода, на диво, сприяла тому, щоб насолоджуватися усіма перевагами гірського туризму. У попередніх мандрах Карпатами ми засвоїли, що погода тут змінюється швидко і не передбачувано.

Нам щастило уникати дощів протягом усього маршруту. Коли було налетіла гроза, ми перебували у Пасічній, тому змогли перечекати негоду в покинутому будинку. Вечоріло, шукати місце під намет у лісі не стали. Заночувати на околиці Пасічної, на турбазі.

Наступного дня рушили в бік Манявського водоспаду, де, згідно плану, мали заночувати. Зранку небо було безхмарним, припікало сонце. По обіді насунулися хмари. Спочатку кудлаті білі, та згодом — ми й не помітили, коли — небо вкрило суцільним сірим покривалом. Почалася мжичка, яка то накрапала, то сильніше дріботіла.

Варіант із дощем — нехай навіть незначним ­— нас геть не влаштовував. Ставити намет в негоду — така собі втіха. Але вплинути на примхи карпатської погоди ми не могли. Тож терпіли, аж поки зовсім не зіпсувався настрій.

Тоді я вирішив домовитися зі стихією. Це був зухвалий крок, адже я вважав, що не на своїй території — я ж лісостепняк з Лівобережжя — не маю ні права, ані навичок входити в контакт з місцевим дощем. Та я зважився. Дуже не хотілося провести вечір під стукіт крапель, що тарабанять по намету. Тим паче, ми добре пам’ятали пригоди минулих років, коли зливи завдавали неприємностей.

До слова, я не прихильник звертатися до стихій з пафосними, як у голлівудських фентезі-фільмах, промовами. Полюбляю більш неформальний стиль, наче ми зі стихіями добрі знайомі.

— Чуєш, Володар Вод, — сказав я. — Зроби так, щоб сьогодні й завтра не було дощів. Щоб ми не намокли до кінця шляху. А після роби, як тобі заманеться. А я для тебе пісню напишу. Обіцяю.

Так, я звертався особисто до Володаря Вод, бо вірив, що опади — його парафія.

І він почув мене, але, вочевидь, не очікував від людиська такого нахабства. Просити про припинення дощу тоном, наче на базарі за моркву торгуєшся — це треба мати багато сміливості й мало розуму. Тому мжичка перетворилася на справжнісінький дощ.

Ні, я не перепросив, не звернувся до стихії інакше. Лише одягнув плащ і, під шум дощу, почав творити пісню для Володаря Вод. Я ж бо думав, що свою частину обіцянки виконаю вдома. Довелося робити це на ходу. Вибору не було: або ставити намет «по-мокрому», або насолодитися останнім вечором у Карпатах.

Я шукав мелодію, наспівуючи в голос те, що спадало на думку. А дощ все лив і лив. Нелегко догодити Володарю Вод, який, як відомо, найвправніший з усіх стихій у музичному мистецтві. Та я чесно старався схопити ту мелодію, ту гармонію, яка задовольнить вибагливу натуру Володаря Вод. Я знав, що абияка пісня не підійде. Слід створити особливу. Я мав відчути її.

Тривалі спроби не мали успіху. Та як часто буває, мелодія народилася несподівано. Виринула з потоку ідей, спалахнувши чарівним мотивом, як хвилі на світанку. В ній чулися одвічна сила морського припливу, безмежний простір океану, карколомні висоти хмар, потаємні шляхи ручаїв, розлогі річні долини, блискіт краплинок роси та буяння весняних гроз. Я ухопився за мелодію, і наспівував, шукаючі нові образи й відтінки змісту. Так захопився, що не одразу помітив, що дощ вщух.

Володар Вод почув мелодію. Він дослухався до прохання. За годину, коли ми підходили до Манявського водоспаду, вже знову світило сонце.

Решта дня минула чудово. Ми милувалися красою водоспаду, знайшли чудове місце для ночівлі. На ніч не забули подякувати Володарю Вод за погоду.

Гарна сонячна погода супроводжувала нас і наступного дня. Аж до Івано-Франківська, звідки ми виїжджали додому. І наступного дня, вже вдома. І ще тиждень. Дощів не було до кінця літа. Не було їх й у вересні. І в жовтні також. Стояла посуха. Ріки обміліли, земля потріскалася, грибний сезон так і не розпочався. Земля благала про вологу.

Мабуть, Володар Вод вирішив на свій лад. Припинив дощі, допоки я не виконаю обіцянки. Ні, я не збирався задарма користуватися милістю Володаря Вод, якого дуже поважаю. Тож вдома я продовжив роботу над піснею.