Читати книгу - "Казка про любов, Ларія Ковальська"

    Вечоріло. Спекотний червневий день лишився позаду. На зміну йому прийшов прохолодний вечір, принісши змученим людям ковток жаданого свіжого повітря. Сонце повільно ховалось за обрій, виблискуючи рожево-багряним промінням. Теплий легенький вітер повільно гойдав морські хвилі, позолочені сонцем. Хвилі непокірно вистрибували на гарячий пісок, роблячи загадкові узори і повертались назад в обійми моря. Пляжний сезон вже розпочався. Вдень тут було багатолюдно, та вечірня прохолода вже змусила піти по домівках тих, хто хотів покупатись чи позасмагати. І тепер пляж спорожнів.

    Рівно о вісімнадцятій Ніка залишила своє робоче місце в офісі, що знаходився в центрі міста. Вона з превеликим задоволенням змінила свій діловий костюм на легенька вільне плаття, що досягало до щиколоток. А вже о сьомій, знявши босоніжки на підборах, дівчина прогулювалась по пустому морському узбережжі. Хвилі мочили краї її плаття, приємно масажували втомлені ноги. Десь позаду лишилось гамірне місто, а попереду – спокій і тиша, якими сьогодні Ніка вирішила насолодитись сповна. Вона не хотіла думати ні про роботу, ані про особисті справи, вона мріяла хоч на короткий час вивільнити свій розум від усіх думок. Ніка підняла голову вверх і побачила, як на небі з’являються маленькі яскраві цятки – зорі. Легка темрява повільно огортала пляж.

    Ніка йшла вздовж узбережжя. Її шлях освічували місяць і зорі, а неонові вогні міста лишилась геть вдалині. Ніка тішилась, що вирвались із тенет шумного міста та вдихала сповна чисте повітря. Вона, забувши про час, продовжувала йти далі. «Як же тут красиво!» - Захоплено сказала вголос вона і зупинилась. Вона стала вдивлятись у далечінь, і раптом помітила що в одному місці вода ніби заворушилась. Придивившись Ніка побачила чорні вигнуті спини – це були дельфіни. Вона такого ще в житті не бачила! Дельфіни виринали з води, граційно підстрибували і знову ховались у хвилях. Ніка знайшла величезний камінь, вибралась на нього і звідти стала спостерігати за цим видовищем. Замилувавшись таким дивом природи, дівчина й забула, що треба повертатись додому. Та раптом їй стало прохолодніше, вітер став дути поривчасто. Ніка поглянула на небо – ні місяця, ні зір там вже не було. Натомість снували темно-сірі кудлаті хмарі. І ось на небі спалахнула блискавка, за нею пронеслось гуркотіння. Ще мить – і холодні краплі дощу поринули з неба. Ніка вирішила, що потрібно негайно повертатись до міста. Дощ посилювався. Дівчина піднялась з каменю і рушила в бік, де блиснуло світло. Тільки вона звернула не в бік міста, а – у протилежний. Але цього вона не помітила. Дощ лив немов з відра. Дівчина вже не йшла, а бігла. Дощ намочив її з голови до ніг, вона тремтіла від холоду, та все ж продовжувала бігти. Ніка розуміла, що вже мала б бути на міських вулицях, але бачила перед собою лише море, пісок і скелі. Знову засіяла блискавка. Тоді вона зрозуміла, що сплутала блискавку із вогнями міста і пішла у протилежний бік від міста. І тепер уявлення не мала, як далеко вона зайшла.

- Допоможіть! Допоможіть мені, будь ласка, я заблукала! – Голосно крикнула вона, хоча розуміла, що тут її ніхто не почує.

Вона ще раз покликала на допомогу, а потім приречено зупинилась, спершись на одну із скель. Дощ невпинно бив по спині дівчині, але їй було вже байдуже. Від страху вона вже втрачала почуття реальності.

- Доброго вечора, Темна Нічко! – Раптом Ніка почула приємний чоловічий голос позаду себе. Вона озирнулась і побачила симпатичного юнака. Він був одягнений у смокінг і тримав у руках рожеву троянду. Поруч із ним йшов великий чорний собака.

- Це мені сниться чи я зійшла з розуму? – Тихо спитала Ніка, але незнайомець її почув.

- Це все наяву! – Відповів він і усміхнувся. – Ходімо я знаю місце, де можна зігрітись! – Він простягнув їй руку. Але Ніка мовчки дивилась на нього. Він надто вродливий, що бути справжнім, його очі, усмішка, заворожувала. Але ні, не можна йти з ним. Це може бути небезпечно!

- Рятуйте! Рятуйте хто-небудь! – Не дуже голосно мовила Ніка.

- Крім мене тебе ніхто не врятує! А я почув, як ти кличеш на допомогу і прийшов! Ходімо! Ти дуже змокла, а в нас там вогнище!

- У вас?

- Так, у мене і Чаруся – мого собаки. – Він знову простяг руку і на цей раз Ніка подала йому свою. І він повів її у скелі. Собака слідував за ними. Вони зайшли в ущелину між двома скелями, а потім стали підійматись по якихось сходинках. Згодом вони звернули і опинились у печері, де горів вогонь. Печера була схожа на кімнату. Посередині там стояв пластиковий столик, накритий килимом і два крісла. На столі горіли свічі, стояв глечик із трояндами, схожими на цю, що тримав незнайомець. А ще там були бокали, вино і цукерки. Свічі стояли не лише на столі, а й по всіх закутках. Від їхнього світла в печері було видно і дуже романтично.

- Як тут гарно! – Заворожено промовила Ніка. Її страх вже почав минати, а от здивування зростало.

- Тобі, напевно, холодно? Ти тремтиш… –  Припустив незнайомець. Ніка лише кивнула. – Я вийду, а ти можеш зняти мокрий одяг і покласти його біля вогню, а сама закутаєшся в плед.

Невідомо звідки незнайомець дістав плед. Ніка вирішила, що й справді це зараз буде найправильнішим рішенням.

- Так, дякую. Але вийди, будь ласка.

- Звичайно. Ходімо, Чарусе! – Хлопець покликав собаку і вони вийшли з печери.

Ніка підійшла ближче до вогню. Одяг був дуже мокрий і неприємно прилипав до тіла. Ніка обережно зняла плаття і швидко закуталась у м’який плед. Тепло від вогню повільно огортало її тіло і дівчині стало затишніше. Вона чула як на вулиці вирувала гроза, гуркіт грому доносився до печери, спалахи блискавиці час від часу освічували кам’яні стіни, а дощ і вітер нещадно били по скелях.