Читати книгу - " Туман Розуму, Кирило Тесленко"

2070, Київ-Сіті.

Майкл сидів на онлайн-уроці мисленнєвого письма і намагався написати твір, але, як на зло, думок на тему: «Сонце — наш друг чи ворог?» у нього було обмаль. І тут голос учителя в навушниках:

— Увага! Ви маєте ще десять хвилин і відправляйте файл на мій диск. І нагадую, завтра в нас прогулянка в парку «Наталка», бути онлайн усім!

Хлопець дописував твір, нервово водячи очима по віртуальному аркушу паперу. Недописавши кілька думок, перевірив орфографію за кілька секунд та одним натисканням кнопки, швидким рухом відправив файл та видихнув з полегшенням. Школяр повернувся й побачив, як останні два файли однокласників додалися до папки вчителя, і вона зникла.

— Ну що, як думаєш, яка буде оцінка? — запитав Майкл свого друга Енді.

— Не знаю, сподіваюся не менше п’ятдесяти. А ти?

— Хоча б не менше тридцяти, а то якщо нижче, то відберуть рейтинговий бал сім’ї, їх і так важко діставати, а тут ще й оцінки. Дідько, ну нам же всього по п’ятнадцять років! Чому ми повинні заробляти ці бали, а не наші батьки? Несправедливо! — обурено сказав той, складаючи у віртуальний рюкзак-папку файли з предмета.

Усі учні побачили повідомлення по центру дошки, що урок закінчено. Двоє найкращих друзів вийшли з кабінету, сіли на гіроскутери та поїхали до виходу. Школа була Open space. Кабінет видавав тільки номер і назву предмета на перегородці. Спортивний зал був на вулиці з усім необхідним: футбольне, баскетбольне, волейбольне, бейсбольне поле та відкритий басейн. Для Київ-Сіті це була стандартна школа, відмінності полягали тільки в одному: чиїм ім’ям вона була названа, ця була ім. Г. Сковороди. Зовні нагадувала п’ятиповерхову офісну будівлю білого кольору, але при потраплянні всередину, відкривається великий простір, де всі гуляють, та фонтан, біля якого сидять діти. Майкл вимкнув канал «гімназія» на VR-окулярах і повернувся в «реальність».

Майкл жив на околиці району Троєщини в Києві в п’ятиповерховому будинку, збудованому понад вісімдесят років тому. У нього не було своєї кімнати, а займався школяр сам на кухні. Його родина жила бідно. Батько був слюсарем на заводі з будівництва роботів, а мати кухарем на цьому ж заводі.

Майкл, як і всі діти, народжені після 2050 року, майже від самого народження носив спеціальні окуляри, зняти які міг тільки вночі, в найтемніший час, на кілька хвилин, або, як він іноді робить, під трьома ковдрами. Йому з дитинства казали: якщо хтось випадково зніме або зламає окуляри, то осліпне назавжди, через яскраве світло сонця. Усі цього боялися. Як кажуть у підручниках історії, у 2049 році після спалаху на Сонці, рівень світла почав підійматися. Ніхто з учених не знав, як і що спровокувало таку реакцію, але наслідки були тільки для сітківки очей людей. Хто відкривав очі на більш ніж п’ять секунд втрачали зір. Вчені різних країн із розвитком технологій створили спеціальні VR-окуляри, щоб захистити зір від яскравого світла.

Держави ухвалили рішення перенести все життя у віртуальні міста. Вони дублювали «реальні» міста, але були сучаснішими, футуристичнішими, там діяв єдиний уряд. У «реальному» світі нічого не розвивалося, а тільки підтримувалося на якомусь мінімальному рівні, що створювало великі проблеми з пересуванням та харчуванням, але наприкінці 70-х вже усі до цього звикли і вважали за «норму». Одне з таких міст це Київ-Сіті, раніше — Київ.

У паралельному місті, Майкл жив у великому будинку зі своєю кімнатою і басейном. Він виграв його в лотерею, яка проводилася раз на рік, з трьохмільйонного населення фізичного міста, було десять щасливчиків, які отримали віртуальний будинок, і з батьками туди оселився.

Онлайн професії займали 95%, а 5% працювали в Києві, і, в основному, це не благополучні сім’ї. Але в Київ-Сіті всі були рівні, і ніхто майже не знав один одного, оскільки всі часто переїжджали з одного району в інший. І однією з таких сімей була сім’я Майкла.

Він підвівся з дивана, сходив у душ, пізніше дістав з холодильника борщ і соєве м’ясо в капсулах. Їхня квартира була як і у багатьох інших, хто не робив ремонт роками, білі стіни і мінімум меблів. За кордон хлопець жодного разу не їздив за свої 15 років. Фізично кордони перетнути було дорого і складно, а віртуальні були ще дорожчими, і він не знав когось, хто б виїжджав із Києва або з Київ-Сіті.

Був лише один випадок тиждень тому, коли він запитав у вчительки, чи поїдемо ми колись за кордон, щоб побачити інші міста-країни, на що вона відповіла категорично і викликала батьків до школи за такі запитання. Того дня, згадує хлопець, пішов після догани до туалету і підслухав через кабінку розмову двох школярів, які говорили про якийсь Туман Розуму миючи руки.

— …про нього ходять різні легенди, як і про єдинорогів, яких не було, так і про Вавилон, або про нескінченну енергію. Ніхто не знав, де цей туман точно знаходиться, але хто в нього потрапить не повернеться, всі його називали «Віртуальним Раєм», це те, що називається «межа».

— А де ж цей Туман Розуму? Туди йдуть помирати? Не зрозумію.

— Ні, це вигадали якісь фанатики. Цей туман як портал, мій батько туди ходив і не повернувся. Але він часто приходить до мене у фізичних снах і каже, щоб я теж туди пішов. Туди можна потрапити тільки у фізичному світі в окулярах, без них ніхто нічого не побачить.

— Так, а де ж це?

— Можу дати підказку на роздуми, а якщо до завтра не вгадаєш, то скажу. — зухвало сказав він.