Читати книгу - " Туман Розуму, Кирило Тесленко"

— Давай, хоч я не люблю загадки.

— Там тихо.

Той здивовано на нього дивився і подумав, що це жарт.

— На цвинтар чи що?

— Смішно! Думай ще, гаразд. Моя мати вже приїхала на аеромобілі, тільки нікому не кажи, — пошепки сказав йому і, висушивши руки, вони вийшли.

Після цього він більше їх не бачив, той намагався з батьками це обговорити, але ті не звертали увагу на фантазії сина. Вони за столом майже не говорили, коли були в окулярах, а в окулярах вони були майже 247. Батько дивився галактичний футбол, мати серіал «Роботи та холодна пристрасть», а син за вечерею малював пейзажі, які йому снилися. Перед тим як піти спати, Майкл заліз під три ковдри, щоб було дуже темно, зняв окуляри, протер очі, подивився в темряву та уявив цей туман. Через кілька хвилин роздумів надів назад окуляри й заснув.

***

Наступного ранку Майкл, вкотре намагаючись знайти у своєму районі тихе місце, здійснив вже двадцять четверту спробу. Та несподівано зустрів сусідку, яка саме йшла з уроку гри на барабанах.

— Ей, привіт! Що ти робиш? — Здивовано запитала його Ені.

— Та ось вирішив вряди-годи вийти з квартири, напевно, більше як місяць сидів удома. А ти що тут робиш?

— Я йду із заняття. Вчителька нова в нас, років сімдесят, мабуть, класна, але змушує раз на два тижні ходити до неї на заняття. А коли намагалися домовитися, щоб займатися віртуально, як усі, вона то кривила обличчя, то потім ігнорувала нас, дуже дивна жінка. — сказала вона, знизуючи плечима.

— Хто сюди виходить взагалі? І навіщо? Тут робити нічого. Пам’ятаю мені бабуся розповідала, що вони проводили час на вулиці, ще до спалаху. Окуляри не носили, гуляли з друзями, прикинь? Так уже ніхто не робить.

— Та мені також щось таке розповідали, але мені байдуже на це. Я вже йду додому, скоро малювання 5D моделей. Можемо погуляти якось, до речі.

— Тут?! — Здивовано запитав він.

— Ні, дурний, звісно ж у Київ-Сіті. Підемо погодуємо наших аватарів морозивом.

— Домовилися. Тоді до зустрічі!

Вони попрощалися, і Майкл пішов далі шукати. Він роздумував про те, що буде робити, коли знайде те таємне місце, та й взагалі навіщо його шукає. На це питання школяр досі не зміг відповісти, але відчував, що повинен знайти його. Хлопцю було одночасно страшно й дуже цікаво побачити що там.

Він бачив усе в яскравих кольорах, салатову траву, яскраво-блакитне небо, ідеальне покриття дороги. Але періодично йому траплялися купи́ни, яких не було в Київ-Сіті, але були в Києві.

Через кілька метрів Майкл сів на лавочку і побачив, як до нього під’їжджає робот-поліцейський.

— Вітаю Майкле Моложенко, 2056 року народження, який проживає на вулиці Милославській, будинок 3, кв. 2. Що ти робиш на вулиці, у тебе щось трапилося?

— Ні, сер, вийшов на вулицю трохи походити.

— А в Київ-Сіті чому не гуляєш?

— Пізніше, вже домовився з подружкою.

— Чудово! Постарайся більше не виходити! Заради своєї ж безпеки! Я вже попередив твоїх батьків через месенджер WoWo. Щасливо!

Майкл далі сидів на лавочці й відчув холод. Був кінець вересня. Він вирішив довго не засиджуватися і піти додому, як радив йому робот-поліцейський. Хлопець рухався уздовж дороги, звертаючи увагу ліворуч — на трасу, та періодично праворуч, де була висока стіна кущів, за яку ніхто не заходив. Там через кожні двадцять метрів написано «Небезпечно для життя, не торкатися!». Він хотів спробувати доторкнутися, але скрізь стоять камери. Якщо порушити правила, знімуть рейтинговий бал сім’ї, а що вищий бал, то більше можливостей. Втратити очки легко, а набрати дуже важко.

Почався дощ. Майкл прискорив кроки та, не помітивши корінь дерева, впав на землю. Його окуляри тріснули. У хлопця почалася паніка, адже за це його можуть вигнати зі школи. Так трапилося з його однокласником, який випадково пошкодив свої окуляри, після цього Майкл його більше не бачив. Він намацав уламок у правій зіниці окулярів.

— О ні! — школяр побачив, як йому на зустріч їдуть два роботи-наглядачі, які слідкували за порядком. Їх боялися всі. Якщо такий трапиться на шляху, то могли посадити до в’язниці в Києві без окулярів, з перев’язаними хуткою очима, як у старі часи.

Майкл у паніці не знав, як йому вчинити, ліворуч — траса, де їздять автопілотні машини, праворуч — небезпечна для життя зелена «стіна». Тремтячи та метушливо хитаючи головою, хлопець подивився на кущі та, зробивши глибокий видих, сказав сам собі:

— Якщо вмирати, то хоч не під машини! — і стиснувшись із криком, він плечем протаранив кущ. Зайшов за нього, зробив крок і клубком покотився кілька метрів.

Прийшов він до тями не відразу, а з сигналом тривоги в Київ-Сіті. Гул був настільки сильний, що хотілося викинути ці окуляри. Та звук різко обірвався.

Майкл лежав у темряві й відчував, що лежить на чомусь м’якому, схожому на землю покриту травою.

— Мої окуляри зламалися... або їх відключили... Мамо!!! — кричав Майкл, але навколо стояла тиша. Він спробував піднятися, але його коліно нестерпно боліло. Придивившись, серед темряви побачив маленьке світло у місці, де тріснули окуляри. Спробував примружитися, але сфокусуватися не міг, все було розпливчастим. — Мамо!!! Ау!!! Як сліпе кошеня, стоп, а як я... — й тут школяр усвідомив, що, пройшовши через кущ, з ним нічого не трапилось, а забої були від того, що спіткнувся і покотився. Він до цього моменту вважав, що кущі або те що за ними отруйні.