Читати книгу - "Маленька Ая, Льоля Красоля"

— Привіт, — переступаючи босими ногами, мала привіталася з дивною жінкою у довгому балахоні. 

— Добридень, — вважаючи, що маленька не помітила, жінка завела руку з димливою цигаркою за спину. 

— А ви отутечки одна? — дитя потягнуло крихітними пальчиками локон-пружинку рудого волосся. Букля на мить випрямилася і знову стала туга, мов пружина. 

— Як бачиш, — жінка знизала худими плечима і спробувала загасити недопалок. 

— Вам же незручно, — очима дівчинка вказала за спину, звідки тонкою цівкою вгору підіймався димок, — Загасите? Можу відвернутися, якщо це секрет, — і, не чекаючи відповіді, розгорнулася в інший бік.

— Все гаразд, можеш обернутися. Як тебе звуть? 

— Ая, — дівчинка вказала рукою на себе. 

— Що ти тут робиш, Ая? 

— Не знаю, — щиросердно зізналася дитина, — тільки пам’ятаю, як була у ліжечку, і мені було то жарко, то холодно, а ще трясло дуже, наче Вовка знову грав у землетрус і рятівників. Тільки знаєте, — мала нахилила голову і довірливо зазирнула в темні провали, що у жінки були замість очей, — Вова дуже втомився,  тому спав на сусідньому ліжечку і ніяк не міг трясти ліжко.

— Що ж, по-твоєму, сталося? — на мить у темних очних провалах блиснув вогник.

— Я кликала на допомогу, — прошепотіла вона, прикривши ручками ротик.

— Хтось прийшов до тебе, допоміг? — поцікавилась жінка.

— Так, прийшла няня, — сині, немов небо, очі опустилися долу, — Помацала лоба, проговорила щось про природний відбір і вийшла з кімнати.

— Ая, що сталося далі? — худі пальці незнайомки торкнулися хвильок на голові малечі.

— Потім мені захотілося спати, і я сильно-сильно замружила очки.

— Добре, — ледь стримуючи гнів, щоб не налякати дитину, відповіла дивна леді. — А скільки тобі років? 

— Шість, — дитя шаркнуло ніжкою. 

— Де ти живеш? — тонкі губи роз’їхалися в посмішці, дивлячись на дитячу реакцію. 

— Жила? — руді вії на хвильку прикрили блакить очей. — Ви хочете з’ясувати, де я жила? Адже я померла, так? 

— Чому ти так вирішила? — жінка зробила невеликий крок назад, зачепилася за щось і, нерозбірливо буркнувши лайку, повернулася на те місце, де стояла. 

— Ви ж смерть? У вас і атрибут є, об який ви ніжкою зачепилися.

— Смерть, — жінка машинально кивнула головою так, що капюшон сповз надто низько, закривши огляд. — А це коса, — худі пальці перебрали держак і пошкрябали маленьку щербинку, — Розумієш, люди чомусь уявляють нас, Смертей, саме такими, — кістлява рука провела вздовж балахона, — Доводиться відповідати образу, — темні провали очей трохи винувато втупились на вістря залізничного наконечника. 

— Якщо я вас представлю іншою, ви змінитесь? — рожеві губки округлились в букву «о», а ніжка знову зашаркала від нетерпіння. 

— Тобі лячно на мене таку дивитися? — смерть накренила голову в бік, з цікавістю розглядаючи дівчинку.

— Ой, ні, що ви, що ви, — рученятка замахали у повітрі. — Бачили б ви директрису нашого притулку, — і пошепки додала: — Вона й пострашніше буде. Та ні, страшна-страшна. А ви добра, хоч і палите. Не кричите на мене, не посилаєте в різні місця. Знаєте, де ті місця, ніхто з діточок у нас не знає, а коли питаєш нянь, вони сміються, а потім б’ють по губах. Шкода, звичайно, що зі мною таке сталося, — тихий видих, — може, якось було б інакше.

— Як інакше? 

— Анжела Едуардівна тиждень розповідала про чоловіка, який приходитиме до мене, буде носити солодощі, подарунки, — дитя розправило малесеньку складку, — А я повинна буду його слухатися і робити, що він скаже. Може, він хотів мене забрати до сім’ї? Я була б слухняною і невередливою, — в блакитних очах блиснули сльози. 

— Мила, не засмучуйся, — рука жінки потягнулася і погладила дитя по голові, — Все ще налагодиться. 

— Я померла? — декілька сльозинок скотилося по щоках вниз. 

— Ні, — капюшон похитнувся, але залишився на місці, — Зазвичай за душами померлих я приходжу сама. До таких, як ми, сам ніхто не приходить.

— Хм, виходить, я у вас в гостях? — розгубилася мала. 

— Так, — жінка посміхнулася, — А як називається твій притулок? 

— «Радість». Красиво звучить? 

— Так, — Смерть перевела погляд на свою косу, — Звучить красиво…

Але додумати смерть нічого не встигла: над скелею розлетілися різнокольоровими іскрами маленькі зірочки. Перед співрозмовницями з'явилося прекрасне юне створіння в жовтій сукні з воланами, якими красиво грався вітерець. 

— Аделаїда, — звернулася новоприбула до смерті, яка застигла, як лань перед вовком, — А що в тебе робить маленька Ая?

— Добридень, — маленька хитнула головою, і руді пружинки колихнулись, — А ви хто?

— Мене Вандою звати, — протягнула руку з яскравим манікюром, привітно посміхнувшись дівчинці, — Працюю на посаді долі. І як представник цієї сфери, вимагаю твого повернення в тіло. Пожалій медсестру Надію, вона ридає під реанімацією без зупинки. Біжи, маленька, все у тебе буде добре, не час ще тобі до нас.

Дівчинка повільно обернулася до них спиною, оглянувши не найчудовіший пейзаж, і замислилася, в якій стороні вихід з цього дивного місця, де працюють такі привітні люди. І, звичайно ж, вона ніяк не могла бачити, як Ванда, похитавши головою, змахнула рукою, відправляючи безгрішну душу дитини назад.

— Що з нею буде? — дивлячись на сліди, залишені Аєй в попелі, запитала Ада.

— Все з нею буде добре. Переживаєш?

— Професія не та, — злукавила жінка.

— Професія у тебе, як там не є, а правильна. Я трохи внесла поправку в документи. Е-е-ех. Ти б злітала на Землю, відвідала притулок "Радість", там таке нещастя, таке горе, — удавано обійняла себе руками доля, і тут же від акуратного манікюру не залишилося й сліду, на його місці виросли чорні кігті. — Анжела Едуардівна, переплутавши педалі у своєму новенькому автомобілі, влетіла у бетонну стіну. От дурепа, так? Душа крутить-вертить навколо купи металу в надії, що тіло вдасться врятувати. Мабуть, у дитинстві дуже любила казки. Жаль, не ті, що з добром. А ще, знаєш, її заступник, Онуфрій Костянтинович, йшов, йшов собі, і не помітив відкритий люк. Така біда з цими люками. То кришку хтось утягне, то та кришка сама десь загубилася. А якби вдень хлопченята не накидали туди палиць, з яких майстрували списи, граючи в індійців, можливо, живим і залишився б, а так, — доля розвела руками. — Ще й з помічником депутата біда страшна, — жінка зацокала синім язиком, — Застрілився, уявляєш?