Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

- Жанр: Короткий любовний роман 💔❤️📖
- Автор: Alina Pero
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Женя
— Женю, давай ще одну текілу! Для хоробрості! — кричала Христина, моя найкраща подруга і головна причина того, що я нині стою в короні «BRIDE'S CRAZY COUSIN» і рожевих підборах, які ненавиджу всією душею.
— Для хоробрості? Христино, це дівич-вечір Юлі, а не напад на дракона, — я скривилася, але ковтнула. Ну, не залишати ж її наодинці з текилою — це ж протизаконно у жіночих колах.
Юля сиділа в центрі нашого столу, як принцеса на подіумі: біла фата, напівпрозора сукня, і той вираз обличчя, коли ти щаслива, але трохи шкодуєш, що погодилася на весь цей цирк.
Ми орендували VIP-зону в клубі з назвою, яка звучала як щось між маркою зубної пасти й космічною місією — «NEON LUNA». Всюди миготіли вогники, музика билася прямо в ребра, а бармен був настільки гарний, що я розглядала його більше, ніж коктейльну карту.
— Ну що, Женю, ти наступна? — підморгнула Оля, третя з нашого клану «вільних і надмірно веселих».
— Наступна в чому? В черзі на шлюбну пастку? Дякую, я поки потримаю вашу фату, коли ви будете вибирати сукні, кричати на нареченого і планувати весільну фотосесію з голубами.
— Може, й тобі колись захочеться тих голубів? — сміється Христина.
— Тільки якщо вони будуть смажені й у вигляді нагетсів.
Загалом, моє ставлення до шлюбу можна було описати як «подумаємо про це, коли закінчаться серіали». І, чесно кажучи, шлюб виглядав привабливо десь так само, як і робота в податковій. У мене був стабільний графік, улюблені кеди й холодильник із завжди запасеними оливками. Навіщо мені чоловік?
Те, що я сказала вголос:
— У шлюбі головне — знайти того, з ким не страшно мовчати, дивитися серіали і разом зварити борщ.
Те, що я подумала:
— І хто виноситиме сміття без моїх нагадувань. Це взагалі реально?
Ми танцювали, кричали пісні, які в нормальному стані соромно навіть шукати в Spotify, грали в конкурс «вгадай частину тіла нареченого з фото» (Юля підозріло швидко вгадала коліно), і робили тонни фото. На одному з них я була з невідомим хлопцем у чорній сорочці, який тримав у руці... обручку? Ні, точно привид клубного алкоголю. Я тоді подумала, що це прикол, і пройшла далі.
Ближче до опівночі ми з Юлею вийшли подихати повітрям. Вона сміялася, обіймала мене, говорила, що я найкраща кузина у світі, що без мене нічого б не було.
Я притискала до себе її, і навіть попри шум в голові та спалахуючі неонові лампи, відчувала щось справжнє.
— Ну що, Женю, може, й собі якогось нареченого знайдеш сьогодні? — прошепотіла вона мені на вухо.
— Та я й ім’я свого не запам’ятаю, якщо зараз ще одну текилу вип’ю.
І я випила. І ще одну. І, здається, потім знову.
А далі — порожнеча.
І музика.
І чийсь голос:
— А чому б і ні?
*****
Я не впевнена, в який саме момент на моєму шляху з'явився Антон. Це могло статися десь між шостим коктейлем і тим конкурсом, де я намагалася за голосом вгадати, хто з чоловіків – наречений. (Спойлер: я ткнула на бармена. Він образився. А дарма.)
Антон з’явився, як хороша пісня у плейлисті, яку не пам’ятаєш додавати, але яка чомусь одразу в голові.
— Потанцюємо? — спитав він, і я, не встигнувши придумати іронічну відповідь, вже стояла з ним на танцполі.
Він був високий, з усмішкою на мільйон, трошки скуйовдженим волоссям і — здається — не з наших. Не з дівич-вечора, не з клубної тусовки, не з Києва. Або я просто нічого не пам’ятала.
— Женя, — представилася я, трохи заїкаючись, бо на підборах трималась як лелека після боксу.
— Антон. Не наречений, не сват, не тамада. Можеш розслабитися.
— Це найбільший плюс у твоїй анкеті.
Він сміявся з моїх жартів — або був дуже ввічливий. Ми говорили щось беззмістовне, але надзвичайно важливе. Типу: «Яке твоє guilty pleasure?» (його — хрусткі кукурудзяні палички), «Твоя суперсила?» (міг за два дні зібрати шафу з IKEA), «Ти котик чи песик?» (він – «їжак» і я досі не знаю, що це означало).
І потім — чомусь — ми зробили селфі з обручками.
Обручками.
На безіменних пальцях.
І я... виставила це в сторіз?
— Женю, — сказала б я собі, якби могла повернутись у часі, — викинь телефон. Негайно. Ти ж не блогерка. Ти ж серйозна жінка. В тебе навіть електронна пошта на gmail, а не на iCloud.
Я не пам’ятаю, як ми опинилися поза клубом. Можливо, там був ще один коктейль, або маршрутка, або таксі з диско-кулею в салоні. Пам’ятаю лиш обриси вулиць, його сміх, моє хихотіння, і як він підняв мене на руки, коли я поскаржилася, що підбори — це катівня, замаскована під моду.
Все інше — туман. М’який, милий, чарівний алкогольний туман. Наче хтось натягнув рожевий фільтр на мої спогади й наклеїв зверху напис: "Не турбувати, я романтика".
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero», після закриття браузера.