Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Женя

— Ти розумієш, що в нас нема жодного весільного фото? — сказала я, роздивляючись дзеркало в передпокої.

— Є. Єдине. Ти в тіарі з мішком на голові, я з кетчупом на сорочці і обличчям “що я тут роблю”.

— Це не весільне, а кримінальне фото, Антоне.

Ми обидва засміялися. Але всередині в мені щось стискалося. Я справді хотіла весілля. Своє. Не ідеальне — просто тепле. Не бігаючи по РАЦСу в босоніжках і  п'яною, а з усмішкою. І пам’яттю.

— Хочу весілля, — видихнула я, навіть не дивлячись на нього. — Наше весілля. Нормальне. Тобі це не здається дивним?

Він підійшов ближче, притиснув лоб до мого й прошепотів:

— Дивним було те, що ми не зустрілися до того, як стали чоловіком і дружиною. Все решта — романтика.

Антон

Коли вона сказала “хочу весілля”, я подумав: окей, Женю замкнуло. Потім зрозумів: це не про сукню і тости. Це про нас. Про “новий початок”. І хоч ми вже мали штамп у паспорті, хотілося зробити так, щоб він мав історію.

І от я стою на кухні, планую весілля. Наше друге. Точніше, перше — але офіційно друге.

Вирішили все зробити просто: на даху будинку мого друга, з гірляндами, піцою, друзями.

Запросили Юлю й Вадима, батьків (яким довелося пояснювати, чому “ще одне весілля”), друзів з роботи.

Женя була в простій білій сукні, але такій красивій, що я трохи забув як дихати. А потім ще трохи — бо вона йшла до мене.

— Привіт, чоловіче мого життя, — шепнула вона.

— Привіт, наречена мого серця, — відповів я, тримаючи її за руку.

— Класика. Але працює, — усміхнулась вона.

— Як штамп у паспорті: просто, надійно, не зітреш.

І коли ми знову сказали “так”, на нас летіли не пелюстки, а серветки — бо друзі вирішили, що “по-багатому”.

— От тепер офіційно. — Женя кивнула і поцілувала мене.

А я подумав: ось воно, весілля мого життя. Друге — але справжнє.

Кінець