Читати книгу - "Кошеня, що вкрало поцілунок, nikalajka"

- Жанр: Підліткова проза 🌟🌍👧
- Автор: nikalajka
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дорогий щоденнику,
Офіційно заявляю — я ненавиджу свій шістнадцятий день народження. Це не свято, а справжнісінька катастрофа! Як я вже писала раніше, саме сьогодні мав статися мій перший поцілунок. День дорослішання, як у книжках. Але ні. Ця клята скотиняка все зіпсувала…
Цікаво, що ж сталося? Гаразд, розповім усе спочатку.
З суботи на неділю я майже не зімкнула очей. Ну як тут заснеш, коли тільки-но заплющуєш повіки — і перед тобою він. Антон Семенишин. Випускник. Йому вже сімнадцять. Боже, який же він гарний! Баскетболіст, високий, широкоплечий брюнет… А голос — просто «вау»!
І уяви собі: у п’ятницю після школи — просто за школою! — він зізнався мені. Ну а що — гарна? Так. Розумна? Теж так. Єдина проблема — досвіду в стосунках нуль. Але тепер це вже не проблема. Бо хлопець є.
Як я могла йому відмовити? Та це ж було би справжнім злочином — сказати «ні». Але страшно було до жаху. Я ніколи ще так не заїкалась! А він ще й пообіцяв: виконає будь-яке моє бажання на нашому першому побаченні — саме в мій шістнадцятий день народження...
І от я крутилася в ліжку майже до ранку. Але щойно трохи задрімала — прийшло повідомлення:
«Сонечко моє, бажаю, щоб у цей день здійснилися всі твої мрії. З Днем народження! Я дуже тебе люблю і мрію провести з тобою ще багато таких особливих днів 💙»
І сердечко. Маленьке, синє сердечко в кінці... Це було «вау, вау, вау». Чесно, тільки, будь ласка, не смійся: навіть мій тато вже давно мене так не називає. А тут — «люблю тебе»! І ще з самого ранку, до того, як сонце встало! Я мало не розплакалася від щастя.
Читаючи це повідомлення, я ледь не… ну, коротше, майже втратила самоконтроль. Притиснула телефон до грудей, схрестила ноги, і зависла десь між веселкою та пухнастими хмаринками.
Втома щезла в ту ж мить — натомість прийшло солодке хвилювання. Я вже уявляла: ми гуляємо, він усміхається, бере мене за руку...
Але мрії перервав будильник. А за ним — стук у двері. Мама.
Підготовка до побачення здавалася навіть важливішою за сам день народження. Спершу я не хотіла нікому нічого розповідати — ніяково було обговорювати це з батьками. Але тато в мене, як ти знаєш, — поліцейський. І, як каже дідусь: «У цьому місті тебе ще з садка кожна собака знає». Я тільки нещодавно зрозуміла, що «собаки» — це не метафора, а справжні копи. Фу, яка дивина! Треба буде якось попросити дідуся більше не називати так свого зятя...
Але дідусь мав рацію — мене в обличчя знав чи не кожен поліцейський у місті. Тож довелося сказати татові правду про побачення. Боялась, що не відпустить. Але тато в мене — класний (принаймні, тоді я так вважала). Він навіть не почав розпитувати, тільки сказав: «Мама допоможе зібратись як належить». І я була тільки «за» — мама ж стилістка, справжній профі.
Побачення заплановане на 12:00. Місце зустрічі — центральний вхід до парку Шевченка. Весна. Вишні цвітуть. Мрія!
Я літала по дому, як мій хом’ячок Мікі в колесі. Після сніданку побігла до бабусі з дідусем. Люблю їх, чесно, але цього разу я мала конкретну мету: на Sweet 16 вони точно щось дадуть. Я все поверну. Обіцяю.
Коли повернулася, тато вже чекав. Привітав, пообіцяв сюрприз і попросив не затримуватись. Потім поїхав на роботу.
З цього моменту почалася серйозна підготовка. Сукня — вже давно вибрана. Бо яка дівчина не має особливої сукні для першого побачення? Зачіска, макіяж — мама чарувала з усім цим. І я стала мов лялька: гарна, тендітна, мов цукерочка.
На годиннику — 11:15. Мама, хоч і довіряє мені, все одно повторює свою улюблену мантру. Я й сама її знала на зубок. І хоча хлопця в мене ще не було, я точно знала, чого хочу — і чого не хочу. Перший поцілунок. Мій перший — розумієш? Я тільки уявила той момент — і в мене одразу спітніли долоні, а серце затарабанило, мов курчатко, що виривається з рук і хоче під курник.
Зібравшись, хоч руки й тряслися, як у дяді Толіка після Нового року, я набрала йому повідомлення:
«Я виходжу».
І майже одразу — відповідь:
«Я тоже».
— Що?! — блискавкою промайнуло в голові. — Це що за відповідь така? Та ще й така суха!
Але слідом прилетіло ще одне:
«Сонечко, будь обережна дорогою. Цілую 💙»
Телефон вислизнув із рук і гепнувся об підлогу. Не знаю, що саме змусило серце завмерти — його слова чи падіння телефону. Але тоді воно й справді… на мить зупинилося.
Попрощавшись із мамою, я ще забігла до бабусі — і накапала собі валер’янки. Бо з моїм серденьком щось було не те… Не перебільшую — воно билося так, ніби там оселилося неспокійне пташеня, і кожен його помах крила лунав мені у вухах.
Потім я рушила на зупинку, тримаючи телефон у руках, раз по раз перевіряючи, де та клята маршрутка. Живемо ми на самому краєчку міста — ще й у такому куточку, де до найближчої зупинки хвилин десять ходу. Але сьогодні ця дорога здавалася особливою: навіть звичний запах свіжоскошеної трави пахнув інакше — солодше, глибше. Сонце лагідно торкалося щік, наче гладило, мовчки підбадьорюючи: ти зможеш.
У повітрі віяло весною — тією справжньою, що розливається теплом у грудях і ніби трохи лоскоче під шкірою. Я усміхнулась сама собі, коли побачила на паркані двох горобців: вони стрибали так кумедно, ніби поспішали на побачення не менше, ніж я.
Погода була ідеальна — ні жарко, ні холодно. З кожного двору тягнувся аромат квітів, а навколо стояла та сама недільна, сільська тиша… Така, що дихалося вільно, глибоко, по-особливому.
Маршрутка приїхала вчасно. І це здавалося ще одним добрим знаком. Моє серце тріпотіло, мов метелик у долонях — і не знало, тікати йому чи лишатися.
За вікном майнули знайомі краєвиди, і ось — місто. Пам’ятаю, як бабуся в дитинстві жартувала:
— Село, село, а дівка з міста!
Ну, а що — правда ж. Я дійсно міська дівуля. Хоча зараз, у цей момент, у душі я почувалася дівчинкою — маленькою, розгубленою, яка вперше йде назустріч справжньому принцу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кошеня, що вкрало поцілунок, nikalajka», після закриття браузера.