Читати книгу - "Кошеня, що вкрало поцілунок, nikalajka"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я в прямому сенсі втратила зв’язок із собою. Що це було?! Я що — вампір? Чи здуріла? Я не боюсь сонця, не ховаюся в тінь, але... бажання вкусити шию? Це нормально?
Навіть зараз, коли пишу про це, — я прикушую губу. Бо тоді, в тій миті, я була не просто закохана. Я була на межі якоїсь нової себе — тієї, що ще не знала, що може так відчувати.
Ми вже майже дійшли до кінця алеї, коли він тихо запитав:
— Хочеш ще трохи побути разом? Там, у парку, є один затишний куточок.
Оооох... Саме цього я й хотіла! Але як тільки бажання почало ставати реальністю — причому з його ініціативи — я занервувала. Просто паніка! Мені здалося, що зараз почну заїкатись, потіти, задихатися — і все зіпсую. Я подумки звернулась до свого ангела-охоронця:
Будь ласка, дай мені сили не розсипатись. Хоча б на пів години.
Бо мої долоні були настільки вологими, що я реально уявила, як він бере мене за руку — і тут же каже: «Фу, пака».
Видихни, Катю. Видихни...
Ми звернули за ріг і пройшли під невеликою аркою. За нею відкрився інший бік парку — старий, спокійний, ніби загублений серед дерев. Великі сосни, берези й могутній, мов вартовий часу, дуб утворювали над нами зелений купол. Було тихо. Лише ми. Жодної душі навколо.
Повітря мало запах хвої й мокрого листя, а вітерець лагідно ковзав шкірою — наче невидимі пальці торкалися плеча. Я відчула, як він наблизився ще ближче. І на мить мені здалося, що навіть дерева завмерли, чекаючи — що буде далі?
Під щебет синиць і м’який шелест крон раптом пробігла білочка. Я усміхнулась — вона ніби прошепотіла: «Все добре, дівчинко».
І вперше за цей шалений день мої тривоги трохи розчинились.
Усе ніби сповільнилося. Його рука торкнулася моєї — обережно, з ніжністю. Долоня була тепла, міцна. Він не квапився. Наче боявся злякати крихкий момент. Я глянула на нього — і побачила: він теж хвилюється. Його очі були глибокими, щирими... трохи розгубленими. Це знання раптом додало мені відваги.
Ми мовчки йшли вузькою стежкою, я трохи схилила голову — щоб не перечепитися, не впасти, не зіпсувати. І раптом він зупинився. Я не встигла зреагувати — і носом уперлася йому в спину.
І саме тоді ми почули:
— Мяу.
Перед нами відкрилася маленька галявина, оточена деревами, крізь які просочувалося м’яке сонячне світло. А посеред галявини — стара дерев’яна лавка. Мов спеціально поставлена... для нас.
На лавці сиділо білосніжне кошеня з круглими, уважними очима. Під нею — картонна коробка, з якої виглядали ще кілька: сіреньке, смугасте й руде. Маленькі лапки тягнулись угору — чи то вітались, чи просто прагнули вилізти назовні.
Моє серце зойкнуло — не від романтики, а від абсолютної, щемкої пухнастої радості. Я підійшла обережно, навшпиньки — мов боялася злякати магію. Сіреньке шипіло, смугасте зникло в коробці, а білосніжне — одразу застрибнуло мені на коліна.
— Його звати Пушок, — сказала я впевнено. Наче він був моїм з самого початку.
Антон сів поруч. Він не втручався, не коментував — просто мовчки дивився. Але його погляд був не про кошенят. Він дивився... на мене. І так, ніби бачив мене вперше. Справжню. Не ту, яка натягувала усмішку, вирівнювала спину й ховала хвилювання в жартах.
І тут Пушок, мов за сценарієм, спритно вистрибнув з моїх рук, зупинився між нами на спинці лавки й сів. Рівно посередині. Як третій у нашій історії.
Ми обидвоє завмерли.
Його рука знову доторкнулася до моєї — ніжно, невпевнено. Я підвела погляд. У його очах — тепло, тривога і щось беззахисне. Він посміхнувся куточками вуст і тихо спитав:
— Ти не проти?
Я не відповіла. Просто кивнула.
Він повільно нахилився. Я заплющила очі. Серце підскочило десь у горло. Його губи майже торкнулися моїх...
Але саме в цю мить хтось пухнастий, м’який і безцеремонний прослизнув між нами — його вологий носик торкнувся мого підборіддя. Я здригнулася й розплющила очі. Пушок настирливо терся об наші обличчя. Вийшло так, ніби ми... поцілували його.
— Ну що, перший поцілунок на трьох? — прошепотів Антон.
І я не витримала — розсміялась.
Було так мило й недосконало, що аж ідеально. Хоч і з тією мордою посеред нас! Чесно кажучи, тоді мені хотілося запустити Пушка в політ. Але... навіть ця «перешкода» не змогла зіпсувати момент. Бо щось важливе — справжнє — саме починалося.
Ми ще трохи посиділи поруч, поки Пушок перевіряв наші коліна, сумки й навіть спробував з’їсти шматочок солодкої вати. А потім просто мовчали. Мовчання було затишним, не гнітючим. У ньому було місце всьому: і моєму хвилюванню, і його ніжності, і навіть білочці, що знову прошмигнула повз, мов тінь з казки.
Коли ми поверталися тією ж алеєю назад, я вже не трималася за нього невпевненою дівчинкою — я йшла поруч, із теплою певністю в грудях. У мені жила думка: перший поцілунок — хай навіть із кошеням — це не фінал, а тільки перший рядок нової сторінки.
…І якщо ти зараз, щоденнику, регочеш — знай: я ображена. Але зізнаюся — це було наймиліше, найдивніше й найкраще побачення в моєму житті. Ну, принаймні поки що.
*****
P.S. Іноді найважливіші речі трапляються зовсім не так, як ми їх уявляємо. Але саме тому вони й залишаються з нами назавжди.
Ця історія — вигадана, але емоції в ній справжні. Присвячується всім, хто пам’ятає свій перший подих перед коханням.
Кінець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кошеня, що вкрало поцілунок, nikalajka», після закриття браузера.