Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Усі права захищено.
Текст цього твору є інтелектуальною власністю автора.
Будь-яке копіювання, поширення, відтворення чи використання фрагментів

без письмової згоди автора Соломії Реус суворо заборонене.
Порушення авторських прав тягне за собою

відповідальність згідно з чинним законодавством.

 Весна 1923

 

   Богдана вийшла зі своєї невеличкої хатини, мов із теплої печі в світлий, хоч і ще прохолодний весняний ранок. На чолі виблискував піт, дрібними краплями збігав до скронь, а свіже повітря миттю огорнуло її змучене працею тіло. Вітерець лагідно торкнувся її щоки, принісши із собою п’янкий аромат вогкої землі, свіжого перегною, молодої трави та далекого цвіту, що тільки-но починав прокидатися десь на межах. Високо в небі, наче крізь сон, з’являлись перші сонячні промені — теплі, живі, жадані після довгої, виснажливої зими. Богдана злегка прикрила очі й підставила обличчя до світла. Їй здавалось, що саме сонце на мить зупинилося над нею, благословляючи на новий день, а, може, й на нове життя.

   Вона глибоко вдихнула, аж у саме серце, і на мить забула про все. Про втому, про журбу, про те, що за плечима — війна, а попереду — невідомість. Весна була особлива. Така, ніби сама земля жадала оновлення, ніби не тільки трава й дерева розпускались, а й душі людські прагнули розтріскати оболонку скорботи й зневіри.

   Богдана ступила з порогу на ще вологу, темно-коричневу землю. Поглядом провела уздовж двору — знайомого, рідного, втомленого від років і праці. Біля хати, схилившися вбік, стояла невелика колодязна журавлина, від якої відбивалось сонце. За нею — старий тин, оплетений торішнім хмелем. Усе навкруг виглядало простим і до болю знайомим — отим життям, що хоч і бідне, але рідне до кістки.

    Дівчина сіла на лаву, що притулилася до стіни хати, наче втомлена жінка до плеча чоловіка. Дерево під її долонею було теплим і шорстким — воно пам’ятало безліч таких ранків і таких рук. Данка провела пальцями по потертій поверхні, ніби вчитувалась у минуле. На серці знову з’явилось те дивне, легке відчуття — ніби щось добре ось-ось має трапитись. Ще не знала що, але хотілося вірити.

   У хаті тим часом залишились її брати — Степан і Гнат, обидва майже трирічні, живі, як весняні коти. Вони ще дрімали на теплій печі, що досі зберігала приємне тепло після ранкового розпалювання. Данка посміхнулась, пригадавши, як один із них учора знову заснув, тримаючи ложку в руці, а другий намагався витягнути її з рота брата. Відтоді як батьки майже щодня з ранку до вечора працювали в полі, Данка стала за няньку, кухарку й господиню водночас. І, не зважаючи на свій юний вік, вона все робила з точністю та старанністю, якої не кожна доросла жінка могла б дотриматись.

   Сьогодні ж був особливий день. Підготовка до Великодня — свята світлого й урочистого, яке кожен у селі чекав з трепетом. У хаті вже пахло чистотою: кожен куточок було вимито, кожна поличка протерта, кожна річ на своєму місці. Піч ще зранку дихала жаром, вода була нанесена ще до світанку. Ткані килимки вибиті, вікна перемиті, а на лаві біля скрині акуратно лежали рушники — святкові, мамині, з яскравими півнями та рожами.

   Данка подивилась на небо. Зігріваючи лице, сонце проривалось крізь хмари, ніби саме небо хотіло показати — навіть після найтемнішої зими буває світло. Її думки повільно повертались до реальності, до хатини-мазанки, до їхнього життя, звичного і буденного. Стіни вапняні, кожного року білі й оновлювані. Дах — з очерету, який батько разом з дядьками ремонтував торік, підкладав нові жмути, лагодив. Вікна дерев’яні, маленькі, але завжди чисті — мамина гордість. Через одне з них добре видно було частину двору й вулицю. За другим — вид на город, ще голий, але вже готовий прийняти насіння.

   Усередині хати — знайома з дитинства світлиця. Піч із глиняними боками, біля якої можна і погрітись, і приготувати, і заснути — особливо зимою, коли мороз гризе стіни. Саме там спали Данка з братиками, прикриті старою вовняною ковдрою. Далі — простий дерев’яний стіл, на якому вечорами мама ліпила вареники, а Данка тримала в долоньках сірники, чекаючи дозволу підпалити гніт. Під стіною — лава, біля якої зберігався мисник. У ньому — кілька глиняних мисок, дерев’яна ложка, яка колись була бабусиною, і каганець, що світив увечері, коли не було світла.

   Але найбільша гордість мами — велика, темна, різьблена скриня. У ній лежало все найцінніше. Весільний мамин рушник, вишитий ще дівчиною, татові сорочки, хустки на свята, небагато дитячих речей, з яких хлопці вже виростали. Данка іноді нишком відкривала ту скриню, вдивлялась у речі, вдихала запах — трохи пилюки, трохи часу, трохи надії.

   Дівчина знову поглянула на небо. Згадала слова батька про коня — справжнього, свого, аби землю орати було легше. «Якщо ще трохи продамо зерна після податку, то, може, й вистачить на лошака», — сказав він недавно, наче між іншим. І хоч нічого ще не було точно, ці слова запали в душу. У кожному селі, у кожній хаті так чекали на краще.

   Богдана провела рукою по своїй домотканій спідниці, на якій ще виднілись сліди вчорашньої роботи. Усміхнулась ледь-ледь. Весна. Новий день. Може, й справді все буде добре.

   Дівчину приємно пригрівало сонце, що лагідно лоскотало щоку і торкалося лоба теплими пальцями, ніби хтось рідний, давно втрачений, погладив її мовчки. Вона заплющила очі, всміхнулась легенько, і спогади самі, без запрошення, зайшли до її думок — як добрі, давні гості, яких не бачив роками, але впізнаєш із першого слова, з першого запаху, з першого відлуння пісні.

   Вона згадала Великдень з дитинства.

   Як світло було тоді в душі — не від ламп, не від сонця, а від тієї чистої радості, якою наповнювалось усе довкола. Ідуть вони з батьками вузькою стежкою, що вела до церкви, босоніж по вранішній росі — бо так мама казала: «Щоб гріхи змити». Довкола — ще сутінки, але вже чути, як здалека починає співати дзвін. А в повітрі — пахощі весни, щось між ладаном, вогкою землею й бабусиними калачами, що ще парують у печі.