Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

   У храмі, з високими склепіннями, в світлі свічок і лампад, лунала пісня. Дівчинці завжди здавалося, що то самі ангели співають — так чисто, так високо, аж сльози накочувалися на очі. І розмальовані стіни з образами — кольорові, ніби з іншого світу, дивилися на неї тихо і строго. Вона стискала мамину долоню і слухала, як серце гупає в грудях — від урочистості, від молитви, від чогось більшого, що не мала сили ще тоді пояснити, але відчувала всім єством.

   А на зворотному шляху завжди — до бабусі з дідусем. У ту низеньку, але чисту й охайну хатинку, де пахло свіжим молоком, теплим хлібом і чебрецем, що бабуся сушила під стріхою. А ще — тим особливим ароматом, який був лише на Великдень: бабусиними калачами. Здавалось би — що там у тому хлібі? Але ж ні. Той хліб був святом. Ті калачі — золотисті, пухкі, прикрашені косами, квітами і хрестиками — були її дитячим щастям.

   Найулюбленішим для неї було спостерігати, як бабуся пече. У Чистий четвер, ще до світанку, вона прибігала до бабусі, застрибувала на велику лавицю біля столу, підпирала щічки руками і не зводила очей із бабусиних рук. Як ті руки вміло вимішували тісто, як сипали муку, кидали сіль — обережно, мов молитву шепотіли. Бабуся щось наспівувала собі під ніс, щось шепотіла — може, молилась. А коли тісто було готове, клала його до миски на піч, вкривала чистим полотном і тричі хрестила.

— А навіщо хрестите, бабусю? — колись спитала Данка, ще зовсім малою.

— Щоб гарно підійшло, доню, — казала вона. — Щоб Бог допоміг у випіканні. Без молитви й хліб не той.

   Потім бабуся сідала поруч і починала свою улюблену розповідь про те, чому святкуємо Великдень. І хоч кожного року була одна й та сама розмова, дівчинка слухала, затамувавши подих. Бо з бабусиних уст навіть звичайне здавалося казкою.

   А в останній рік, коли бабусі Онишці вже було тяжко — Данці виповнилося тринадцять. Дівчина ще сподівалась, що й цього року бабця буде місити тісто. Бо як же без бабусиних пасок? Це ж не Великдень буде, а просто неділя. Але коли прийшла до хати, бабуся вже не стояла біля столу. Сиділа на лаві — зморшкувата, змарніла, але світла, ніби чекала когось.

   На столі — усе готове. І свіжі яйця, і молоко парне, і борошно у великій макітрі, і навіть смалець — той самий «секретний інгредієнт», про який бабуся завжди казала жартома: «Без нього калач — то не калач, а окраєць».

— А що це ви, бабусю, гостей чекаєте? — спитала Данка. — Тісто ж не замішене ще.

— Та чекаю, дитино. Помічницю свою виглядаю. Не стане в мене вже сили місити. Але дякувати Богу, що ще до Великодня дожила. А там — як Господь дасть…

— Та ви ще довго житимете, бабцю! А хто ж та ваша помічниця?

— Та ось вона вже й прийшла… Ти, Данко.

У дівчини серце стиснулось. Ноги наче вросли в долівку. В горлі пересохло.

— Я? Та як же я? Де мені до вас?

— А ти слухай, як я скажу. Не дарма ж усе життя біля мене крутилась. Маєш хист і руки золоті. Бог тобі допоможе.

   Так Данка вперше сама місила великоднє тісто. Вклавши тремтячі пальці в м’яку, ще теплу масу, вона відчувала — це не просто тісто. Це — бабусина довіра. Її благословення. І дівчина старалась — до сліз. Кожен рух перевіряла, кожне слово бабусі перепитувала: «А це правильно? А це?»

— Правильно, правильно, — відповідала бабуся і посміхалась. — Добре в тебе виходить. От побачиш — вийдеш заміж, будеш вправна господиня.

Данка тоді аж розцвіла. Гордо випросталась. Хай руки боліли, хай мука в волоссі, а на душі було світло — як ніколи.

   А на Великдень, коли всі зібрались за святковим столом, паски були — що одна, що інша — як з картинки. І всі хвалили.

— Ох і смачно, — казав дід Антоній, відламуючи окраєць. — Ладна паска, ладна!

А Данка лише червоніла, опускала карі очі й тихо, майже несміливо казала:

— Дякую. Я чесно старалась.

   І в ту мить знала: зробила велике. Не лише паску спекла — а й любов бабусину зберегла. І з того часу вона завжди пекла на Великдень сама. І завжди хрестила тісто тричі. І щоразу, прикрашаючи калач квітами з тіста, шепотіла подумки:

«Дякую, бабусю. Я пам’ятаю…»

— О, Данко, привіт! — гукнув хтось із дороги, вирвавши дівчину з теплого полону спогадів.

   Вона мимоволі здригнулась, розплющила очі й підвела голову. Сонце ще м’яко зігрівало їй щоку. На фоні розмитого світла постать з воза легко зіскочила на землю, мов молодий кіт — гнучко, зухвало. Андрій Чугуєв. Із тієї самої родини, про яку в селі йшли легенди: і що мають золото закопане ще з царських часів, і що бабця його колись графинею була, і що самих Чугуєвих на переписах боялись рахувати, бо хто зна, що з того буде. Але тепер про те ніхто й не заїкався — часи не ті.

— Привіт, Андрію, — тихо відповіла Богдана, ніби скалку витягнула з душі. Підсвідомо випросталась, мов щит перед собою підняла.

— Що це ти сидиш без роботи? — кинув хлопець, усміхаючись напівзверхньо, ніби й справді кпин хотів сховати за веселістю. — Як нема чим зайнятись, то ходи до нас, у нас робота завжди є.

Данка спалахнула. Так тонко, мов хто розпеченим дротом торкнувся під ребро. Чи ж то він справді так зневажливо сказав? Чи просто бездумно кинув слова? Та навіть як бездумно — це гірше.

— Роботи в мене вистачає й без твоєї, — відповіла коротко, стримано, але очі зблиснули, мов вістря ножа в сонці.

— Якої? — хлопець примружився, вустами склалась лукава посмішка, мов би натякав, що знає про неї більше, ніж варто. І в цьому погляді було щось холодне, чужинське, що раптом зробило повітря важким.

— А то вже не твоя справа, Андрію, — твердо відрубала Богдана, різко встала з лави. — Їхав десь? То їдь собі з Богом!

— Е-е-е, яка ж ти норовлива! — розтягнув він, ступив півкроку ближче, нахилившись трохи до її обличчя. — І де ж ти такої пихатості набралась? А за Бога, до речі, не дуже згадуй. Бо ж знаєш — як розкажу сільському голові, то, в кращому випадку, в Сибір потьопаєш...