Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

   Уляна дивилась на все це - мов крізь скло, що відділяло її не лише від пейзажу, а й від усього життя. Очі її були сухими. Вона більше не могла плакати. Сльози лишилися десь там - у місті, коли обіймала сина, вдихаючи знайомий запах його плеча, ніби востаннє,  коли притискала дітей у холодному метро. Тепер залишилась тільки втома - глибока, тягуча, осіла в кожному суглобі. Вона була не фізичною. Це була втома душі, яка несла на собі не лише війну, а ще й тіні багатьох минулих поколінь.

   І все ж… десь глибоко, у найпотаємнішому куточку її душі, тліло щось інше. Маленький вогник. Не надії навіть - бо надія часом буває крихкою. А щось стійкіше. Спокій. Той, що не приходить разом із тишею. А той, що народжується з прийняттям. З розуміння ким ти є і навіщо.

   Уляна згадувала бабусю Богдану, як та, вже старенька, з вицвілим шаликом на плечах, сиділа на веранді з чашкою мʼясного чаю. Як дивилась у вечір, у дерева, що шелестіли за тином і казала:

   «Дитино, життя завжди випробовує нас. Але не для того, щоб знищити. А щоб переконатися: ми памʼятаємо, хто ми є. Щоб ми залишались відданими самим собі.»

   Тоді ці слова здавалися красивою фразою, майже поетичною. А тепер - стали щитом. Вони билися в памʼяті як серцебиття. Бо тепер жінка знала: те, що вони переживають - це не просто ще одна війна. Це знову спроба вирвати коріння. Знищити не лише людей, а й памʼять. Тепер ці слова звучали у серці Уляни, так ніби сама бабуся була поруч.

   Вона підвела очі - навпроти, мовчки, сиділи донька й невістка. У доньки на руках - найменша, ще зовсім дитя, що лише вчилась вимовляти слова. І Уляна подумала: «Ось вони, моє коріння і моє продовження». І саме в цьому - її сила, її обовʼязок. Її місце.

   Ці жінки - три покоління - були живим доказом того,  що ні одна імперія не здатна викорінити націю, яка береже памʼять.

   Вона не знала куди їх везе цей потяг. І чи буде змога повернутись. Але одне знала точно: де б вона не була, вона памʼятатиме. І передасть. Усе, що сама збирала так довго крихта за крихтою. Бо це і є життя, тоді, коли воно передається.

Кінець