Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

"Пошук бесіди"
"Ми знайшли Вам когось"
- Ого, швидко - здивовано пробурмотіла я, дивлячись на екран. - Хто ж по той бік? Чи буде ця розмова цікавою? А може, це стане черговим розчаруванням?

- Привіт. Д? чи Х? - запитав мене анонім.
- Привіт. Мене звати Софа. - відповіла я йому, відразу представившись.
- Гарне ім'я. У мене є до тебе пропозиція. - відповів той. З компліментів зайшов, ще й інтригує, цікавий.
- Слухаю. Яка пропозиція? - навіть оживилася я, відчуваючи легке хвилювання.
- Заціниш мій член?
Фу. Господи, і це його пропозиція? Подруга не дарма мене попереджала. Добре хоч запитав, а не відразу все виставив на показ.

"Наступний"
"Пошук бесіди"
"Ми знайшли Вам когось"
- Привіт! Як тебе звати? Скільки років?
- Мене звати Софа, мені 21.
- Мене звати Віктор, мені 42.
"Наступний"
"Пошук бесіди"

Ще пів години пустих, шаблонних діалогів. Все таке однакове і не оригінальне. Як звати, скільки років. Чим займаєшся, де живеш? Чого не спиш?  Сіра одноманітність. Час від часу мені пропонували подивитися на їх апарати, запевняючи, що такої "машини" я ще в житті не бачила. Іноді просили показати себе у гарячих позах без білизни. 
- Господи, стільки надій було на цей чат. А тут все так нудно. - думала я, завершивши черговий, нецікавий діалог. Пора закінчувати це, навряд тут буде хтось цікавий і адекватний у таку пізню пору.
"Наступний"
- Блін! Я хотіла зупинити пошук - розчаровано подумала я, розуміючи, що наступні кілька повідомлень пройдуть за шаблоном.

"Пошук бесіди"
"Ми знайшли Вам когось"
- Привіт, як тебе звати?
Ну ось. Знову нудний діалог зі стандартними запитаннями. Варто було б уже його закінчити, хоча все ж це знайомство. Дам йому шанс...
- Привіт. Софа, а тебе?

...

... Мене звати Сергій. Колись, ще кілька років тому, якби мене попросили коротко розповісти про себе, я б захоплено виклав усе своє життя, не пропустивши жодної дрібниці. Веселий, відкритий, легкий на підйом. Любив цікаві розмови, нові знайомства, міг годинами розповідати історії, що траплялися зі мною або моїми друзями. Але час змінює людину. Тепер я вже не той безтурботний хлопець, яким був колись. Досвід навчив мене стриманості, виваженості. Я почав більше спостерігати, слухати, ніж говорити.
Після закінчення навчання я, не вагаючись, обрав шлях військового. Це було не просто рішення - радше поклик, що жив у мені ще з дитинства. Я захоплювався фільмами, де головний герой долає неймовірні труднощі, рятує світ і, звичайно ж, свою кохану. Відважний, сильний, незламний - саме таким я бачив ідеал, якому хотів відповідати.
Проте романтика війни швидко зникла, варто було лише переступити поріг навчальної бази. Замість ефектних сцен боїв, героїчних монологів і гучних перемог були виснажливі тренування, фізична і моральна підготовка, довгі години на полігоні, змерзлі ночі у холодних казармах. Тут не було місця кінематографічним кліше. Війна - це не лише постріли і вибухи, а й дисципліна, точність, витривалість. Але, попри все, мені це подобалося.
Я любив військову справу за її чіткість. За правила, що не змінюються щохвилини, за стабільність, якої так бракувало у цивільному житті. Тут все було просто: є наказ - його треба виконати. Є завдання - його треба вирішити. Постійний рух, полігони, бойові завдання, навчання. Це тримало мене у тонусі, змушувало відточувати свої навички, ставати кращим.
Моя здатність швидко навчатися не залишилася непоміченою. Побратими почали називати мене "Скілл".
- Скіловий ти парубок, - якось сказав мені перший командир, і прізвисько прилипло.
Але найцінніше, що я знайшов у війську - це люди. Ті, з ким я ділив дні і ночі, їжу, труднощі й ризики. Вони були більше, ніж просто товариші по службі. Вони стали братами, за яких я без вагань віддав би життя. Тут, на війні, не можна брехати, перед обличчям небезпеки, ми всі показуємо своє справжнє обличчя.
За короткий час ми стали єдиною командою. Надійною, перевіреною небезпекою, втомою, довірою. Я знав, що можу покластися на них так само, як вони на мене. І ця впевненість була важливішою за будь-які романтичні ідеали, які я колись уявляв у своїх дитячих мріях.

Головний мінус усього цього життя - відсутність особистого простору. Відсутність часу, можливостей, стабільності. Короткі відпустки, які швидко закінчуються, залишаючи після себе лише відчуття, що ти наче й був удома, але насправді ні. Їх проводиш в обіймах дівчат, які знають тебе недостатньо добре, щоб зрозуміти, чому ти не відповідаєш на повідомлення щоночі або чому іноді мовчиш, навіть коли ти поруч.
Стосунки, які починаються швидко, так само швидко і закінчуються. Вони не проходять перевірку відстанню, напівсказаними обіцянками, тривожним очікуванням. Милі, тендітні душі, що вірять у тебе, що чекають на твоє повернення, дивлячись на екран телефону в пошуках нового повідомлення. Вони живуть надією, але я ніколи не хотів їх обманювати. Не хотів обтяжувати їх безглуздим очікуванням, яке могло тривати місяцями або роками.
Я розривав будь-які стосунки, які могли перерости у щось серйозне. Зупиняв усе ще на стадії романтики, не дозволяючи їй перейти у щось глибше. Заспокоював себе думкою, що це правильно. Що так буде краще для неї. Що це не жорстокість, а чесність. Егоїстично? Напевно... Але іноді егоїзм це найкраще, що можна зробити для іншої людини.
Так тривало кілька років. Я зростав, тренувався, відточував свої навички. Дисципліна витісняла сумніви. Військова рутина стала звичною, як дихання. Я ставав все дорослішим, все більш відстороненим від звичайного життя, що вирувало десь там, у мирних містах, у кафе, на площах, у теплих квартирах. Світ, у якому не треба було думати про накази, розклади і тактичні плани, ставав для мене чужим.
А потім нас розбудила війна. Справжня, масштабна, така, яку не покажуть навіть у найдраматичніших фільмах. Вона прийшла різко, раптово, як шторм, який зносить усе на своєму шляху. Містами прокотилася паніка. Люди, ще вчора заклопотані своїми дрібними справами, сьогодні метушилися, збирали речі, рятували рідних. Вони намагалися втекти, покинути це пекло, виїхати якомога далі від того, що ось-ось мало накрити їх із головою. А ми - їхали в протилежний бік.
Сотні легковиків із переляканими, виснаженими обличчями. Матері, що стискали дітей на задніх сидіннях, батьки, що тремтячими руками міцніше стискали кермо. Потік людей, що шукав порятунку. І серед них ми - кілька машин, що вперто пробиралися вперед, у серце бурі.
Холодний, пронизливий зимовий вітер різав обличчя, просочувався під баф. Він обпікав шкіру, але це вже не мало значення. Ми чули лише скрегіт гусянки, що несла нас у невідомість.
Я дивився на цей світ, що стрімко змінювався на очах, і ловив себе на думці: я не шкодую. Не шкодую, що так рано обрав цей шлях. Що тренувався, що звик до труднощів, що витримав усі випробування. Всі ці роки загартували мене, дали мені можливість бути готовим. Принаймні фізично. Бо морально, я думаю, не був готовий до цього ніхто. Навіть наш ворог.