Читати книгу - "Зупинка "ЛІкарня", Ларія Ковальська"

    Це був гарячий літній день перед великим християнським святом. Сонце не гріло, а пекло. Здавалось, що люди під ним прямо розтоплюються. На автовокзалі купками збирались люди, кожен із них чекав на свій рейс, аби швидше дістатись до домівки і заховатись від пекучого сонця. Та й справ перед святом було чимало. Хтось мав прибрати вдома, хтось приготувати щось смачне на свято, а комусь ще й доведеться на город йти. Нарешті до однієї юрби під’їхав довгоочікуваний автобус. Люди вишикувались у чергу. Відчинились двері, вийшло кілька пасажирів, а тоді стали заходити, ті кому належало їхати далі. Водій теж вийшов на кілька хвилин, купив прохолодної водички і нарешті всі вирушили в дорогу. Пасажири з нетерпінням чекали своїх зупинок, а водій хотів чим швидше доїхати до кінцевої зупинки, щоб отримати більше часу на відпочинок. Пасажири змінювали одні одних на зупинках, одні виходили із переповненими пакетами, інші заходили з невеличкими сумками. Люди теж були різні: одні привітні, говіркі, інші мовчазні та задумані – та всіх об’єднувала одна мета – автобус мав рухатись без затримок.

     І ось цей автобус під’їжджає до чергової зупинки із позначкою «лікарня». Зупиняється. Всі побачили через вікно немолодого чоловіка, що придивляється на табличку за склом автобуса. Потім, переконавшись, що це саме потрібний йому рейс, повертається до лавочки на зупинці, бере два великих пакети і повільно заходить до салону автобуса.

- Давайте, швидше, я не встигаю за графіком! – Підганяв чоловіка роздратований водій. Хоча насправді він випереджав графік на п’ять хвилин, проте йому хотілось зекономити час для відпочинку, бо й справді втомився за цей гарячий день.

«Ні, ну можна було б хоч сумки в руках тримати!» - Невдоволено подумала молода жіночка, що теж поспішала додому.

«І куди цей старий ще сунеться! Коли я буду такий, то сидітиму в дома!» - Гадав юнак, що їхав із навчання до батьків.

     А цей старенький чоловік дав водієві зім’яту купюру, сказав назву населеного пункту, де мав вийти і повільно проходив по салону, шукаючи вільне місце.

«О тільки не біля мене! – Пронеслось в голові симпатичної дівчини, що поверталась із салону краси додому з новою зачіскою, - не хочу всю дорогу нюхати його неприємний запах!».

«Ще біля вмоститься! А я так зручно розклала пакети на своєму сидінні, доведеться посуватись!» - хвилювалась дама середнього віку, що їхала в гості до подруги.

    Але дідусь пройшов в кінець салону, знайшовши собі вільне місце, де не було сусідів і там обережно сів. Автобус тим часом їхав далі.

    Пасажири дивились у вікна, кожен, думаючи про своє, забувши про літнього чоловіка. Кожен із них щось планував.

«Так, зараз приїду і першою справою побіжу в душ, змию з себе весь бруд і втома пройде. Тоді спечу якийсь торт на свято, може голубчиків зроблю чи щось смачненьке!».

«Першою справою потрібно виспатись, а там далі вихідні, ото вже погуляємо з друзями!».

«Аби хоч ця зачіска добре трималась, бо якщо прийду на день народження, а там хтось буде виглядати краще за мене.».

«Так, дітям треба пиріжків спекти, зварити холодцю, пилюку протерти, хоч би чоловік газон не забув покосити, а то ще й те доведеться робити!».

    У кожного юрмились у голові якісь плани на день, що залишався, та й на цілі свята.

    Які ж думки витали в голові Семена Петровича, того літнього з чоловіка, котрий недавно увійшов в салон? Якщо уважно подивитись в його голубі очі, які вже не мають цього блиску, що був кілька десятків років тому, можна побачити і смуток, і тривогу. Він повертався з лікарні. Серце вже не хотіло добре працювати. Лікар казав не хвилюватись. Що ж він буде намагатись, та чи вийде? Вся відкладена пенсія пішла на лікування. Останні гроші щойно віддав за проїзд. Так, десь скоро буде пенсія, але чи залишиться що з неї йому. Оплатити комунальні, фельдшерка буде приходити, треба щось дати, а сусідка два тижні купувала їжу собаці й котові, та й йому їжу привозила пару разів у лікарню, треба ж їй повернути. Але Семен Петрович все одно радів, бо їде додому. До рідного дому, де не був довгих два тижні. До дому, де навіть стіни лікують. До дому, котрий колись сам побудував, де колись було радісно та гамірного. До дому, де зараз на нього ніхто не чекав. Старенький повільно обтер рукою непомітно сльозу. Та що це він? Лікар же казав не хвилюватись. І чому це ніхто не жде. А пес Бровко, і кіт Мурко. Та ще й пару курочок з півнем. Усе ж нема чого засмучуватись, адже ці точно зрадіють його поверненню. А, може, й діти на свято приїдуть? Хоча… Невістка, мабуть, щось інше запланує. Але не можна хвилюватись! Лікар заборонив. Семен Петрович радів, бо почувався краще і вже нарешті зможе піти на свято до церкви, а без цього він жити не міг. Він ледь помітно усміхнувся і побачив у вікно, що майже вдома. Почав повільно просуватись до водія, знову нагадуючи про свою присутність пасажирам. Попросив водія зупинитись у вказаному місці. Подякував і почав обережно спускатись східками униз. Водій не відповів старенькому, лише роздратовано чекав, коли той вийде, щоб закрити двері і рушити далі. Такої ж думки були і інші пасажири. А дідусь тим часом поглядом відшукав свою хатину. Ще подолає якихось метрів чотириста і ступить на свій двір. Йшов повільно, та йому здавалось, що летить на крилах. А ось і почувся гавкіт Бровка. Не злий, а радісний та нетерплячий, відчув господаря на відстані. Ще кілька кроків і дідусь вже біля своєї хвіртки, а ось і кіт Мурко.

- І ти мене зустрічаєш! – Семен Петрович зрадів котові, хотів його погладити та боявся нахилятись. А там у дворі Бровко брязкав ланцюгом, чекаючи господаря. – Мої хороші! Я теж за вами сумував.