Читати книгу - "Півонії, Ларія Ковальська"

     Травень. Місяць, що дарує нам багато сподівань на майбутнє літо. Нарешті сонечко вже не тільки світить та гріє, але й починає припікає. В повітрі витає приємний  аромат квітів, щойно скошеної травички і навіть печених на вогні страв. Хтось, відчувши цей аромат, і сам думає чим швидше вирватись на природу з тенет бетонного міста на зустріч природі. Так, коли все навколо зеленіє, цвіте і пахне, хочеться мріяти. Про моря і океани, про гірські вершини і гарячі пустелі, про далекі країни чи про…

     Цікаво, а про що мріє ось цей немолодий чоловік, що сидить на стільчику біля одного з магазинів невеличкого містечка та з надією дивиться на перехожих. Можливо, він мріє про… а чи мріє він взагалі? І чому з надією дивиться на перехожих? Ні, він не жебракує, він продає. Перед ним у відрі стоять квіти – півонії, що їх намагається продати дідусь. Квіти наповнили приємним ароматом усю вулицю, а люди наче й не помічають їх. Вони просто проходять повз літнього чоловіка і його великий букет. Він сидить мовчки і лише з-під лоба поглядає то на квіти, то на людей. Він нікому не пропонує купити ці милі квіти, нікому не нав’язується. Просто чекає. Чекає, що хтось таки купить декілька квіток.

     Та все ж зрідка хтось із перехожих скоса погляне на ці  квіти. «Красиві. Гарно пахнуть, - подумала жіночка середнього віку, що якраз пройшла повз півонії, – але…  я ж не можу прийти в ресторан з ними, піду краще у квітковому кіоску куплю гарно складений букет, а то всі гості мене засміють!».

«О квіти! – Подумав юнак і навіть призупинився біля відра з півоніями, - може спитати по скільки? Але ні, Оксанка ж мене вб’є, якщо довідається, що я на ній економлю!» - і пішов собі далі.

«Фу! Що це за квіти такі? І продає їх якийсь старий з брудними руками, хто в нього їх купить, щоб потім принести собі додому!» - Думала молода панянка від якої віяло дорогими духами.

А ці дві жіночки-подружки навіть не посоромились озвучити свої думки.

- Дивись, Надько, якийсь алкаш півонії продає! – Голосно сказала одна з них.

- Ага, мабуть, десь накрав, щоб заробити собі на сто грам. – І пішли далі.

    А він сидів майже непорушно. Він просто витер мозолявою рукою скупу сльозу, яка чомусь  покотилась після слів всезнаючих жіночок. Він дивився на ці квіти і так мріяв про те, що хтось їх купить і теж когось ощасливить, як це зробив колись він багато років тому.

     Тоді він, молодий мужній парубок, що служив довгих два роки на чужині, повернувся на рідну землю. Спішив побачити батьків і друзів, а перш за все свою наречену Ліду. Він йшов вулицями рідного міста і радів будь-якій дрібничці, що зустрічалась на шляху. І ось, перед тим, як звернути на вулицю коханої, побачив бабусю, що продавала півонії, підійшов до неї і забрав усі квіти. Як тоді зраділа бабуся, казала, що спішила на електричку, щоб заїхати додому, а квіти ніяк не продавались.

     Та ще більше зраділа Лідочка. Вона була рада його бачити, а ще сказала, що півонії –  її улюблені квіти. З тих пір вони разом ішли по життю, а ці  квіти постійно їх супроводжували. Коли вони звели своє гніздечко, то кущами півонії обсадили всю хату. Ростуть вони там і до цих пір. Весь час Лідочка ними милувалась. Милується і досі, але лише з вікна свого будинку. На жаль, так склалось, що пересовується вона на візку. Вона дивиться на свої півонії перед будинком, а ті, що позад нього не бачить. Саме там він і вирвав, можливо когось порадують, а він так давно не дарував своїй Лідочці нічого. Власне, мало що їй зараз потрібно, але вона так колись любила пекти смачне печиво, пиріжки, торти. Зараз не може цього робити, а він не вміє. Добре, було б купити якийсь невеличкий тортик і посмакувати вдвох з чаєм після вечері. Таку радість старенькі не могли собі дозволити, адже грошей весь час не вистачає, так багато потрібно зараз ліків, а вони такі дорогі. Але, мабуть, торт це просто нездійснена мрія.  

      Старенький швидко змахнув зрадливу сльозу, і навряд чи хтось зміг би прочитати хоч якісь емоції на його немолодому обличчі. Але на душі йому було так важко. Ніхто не купив жодної квітки. Нікому вони не сподобались! Він готовий був віддати їх за будь-яку суму, бо тепер… Ні, він не зможе викинути ці квіти на смітник. Десь поставить у воду, так, щоб Лідочка не побачила. Дідусь повільно підвівся, зібрався скласти свого стільця, як раптом майже поруч почув чийсь голос:

- По чому півонії?

- Ви до мене? – Невпевнено спитав літній продавець вдивляючись у обличчя чоловіка, що стояв поруч. Може, хоче посміятись?

- Так, бо більше на бачу ні в кого таких красивих квітів! – Впевнено сказав молодик.

     З вигляду йому було трохи за тридцять, акуратно зачіска, ідеально попрасований одяг, стильний годинник на руці – свідчили про високий статус у суспільстві. Хоча й дідусь цього не розумів і боявся назвати завелику суму аби молодик не передумав.

- Двадцять п’ять гривень! – Невпевнено сказав він.

- За всі? – Здивувався покупець.

- Хай буде за всі. – Розчаровано мовив дідусь, бо мав на увазі ціну однієї квітки. Але, подумавши, що тепер не доведеться ставити квіти у воду, вирішив віддати і за таку ціну. – А кому хоч будеш дарувати?

- Мамі. – Мовив чоловік. -  Забрав її до міста із села, бо вже геть немічною стала. А вона так сумує. Вдома у нас колись росло багато півоній, от я і вирішив, що так зможу її порадувати.

- Ти хороша людина! – Задумавшись, відказав дідусь. – І я не можу взяти з тебе грошей – забирай так, хай ці квіти радують твою матір.