Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

— Я маю для тебе гарну новину, Емілі. Навіть, дві. По-перше, за кілька діб у наш маєток завітає одна відома у всій Ретільванії модистка. Тобі потрібні нові сукні на цей сезон. Адже ти маєш знайти собі гідного чоловіка. По-друге, супроводжувати у цьому сезоні тебе буду не лише я. Гідеон повертається на кілька перших тижнів сезону.

— Ох! — зітхнула Джозі, притуливши долоні до щік. — Його відпустили?

— Ні, Джозефіно, — погляд батька зупинився на середній дочці, — Гідеон не заручник, щоб його відпускати чи ні. Він студент найкращої академії у Лонтапорі. Він сам може ухвалювати такі рішення, допоки у змозі впоратися з навчанням.

— Звісно, батьку, — сестра зніяковіла, щоки вкрилися рум’янцем. — Я не це мала на увазі. 

— Тобі ще треба повчитися спілкуватися у суспільстві, — легко прийняв слова середньої дитини лорд Браер. — Твоя сестра має тебе цьому навчити.

— Я теж хочу навчатися у Лонтапорі, — так просто та буденно промовила Ребека, чим не дала мені змоги відповісти. А потім спокійно перехопила келих із соком та зробила великий ковток. 

За столом повисла гнітюча тиша.

Батько повільно взяв до рук серветку, промокнув вуста і тільки після цього подивився у бік наймолодшої з дочок:

— Маю намір розбити твої сподівання, Ребеко. Це не справа для жінок.

— Наскільки мені відомо, Лонтапорські навчальні заклади приймають не тільки чоловіків, — зауважила сестра, наче не помічаючи наших з Джозі поглядів. — Звісно, треба внести немало коштів за навчання, це я теж розумію. Однак, чи ненайкращий це внесок у майбутнє родини, батьку? Наша родина досягла усього своїм розумом…

— Чоловічим розумом, — обірвав її батько.

— Наші бабусі та прабабусі з тобою б не погодилися, — не зупинялася Ребека та озирнулася до стіни, яку прикрашали портрети усієї родини Браер.

Я теж мимоволі звела погляд. Першою побачила портрет бабусі Леори, матері нашої мами. Гарної жінки з чіпким поглядом та тонкими вустами. Поряд із нею знаходився портрет її чоловіка — людини, під час панування якої корона і дарувала нам ім’я роду та цей маєток. Однак, шлях родини Браер почався не з них. А з їхніх батьків. Шейна та Віоли — батьків дідуся. І Ланса та Хісарії — батьків бабусі.

Саме на портреті прабабусі Хісарії я і затримала свій погляд. Адже саме від неї я успадкувала руде волосся, яке на сонці спалахує ще яскравіше, ніж у приміщенні. 

Батько встав, гучно відсунувши стілець:

— Вечерю закінчено!

Не дочекавшись, поки його доньки випростаються, він пішов з їдальні швидким кроком.

— Ребеко, — простогнала я, поглянувши на молодшу сестру.

А та лише знизала плечима:

— Він просто лютує, що портретам його предків немає місця на цих стінах.

 

***

 

На наступні кілька діб наш двоповерховий маєток поринув у тишу. Після повернення батька ми з сестрами пересувалися навшпиньки, говорили пошепки, а сміялися за закритими дверима.

Ніхто не хотів провокувати лорда Браер. Щось трапилося у його мандрівці, але своїм донькам він напряму у цьому нізащо не зізнається.

Саме тому Джозі майже весь вільний час проводила у моїй кімнаті. Хоча це і не було чимось незвичним. А ось те, що до нас доєдналася Ребека, говорило про багато чого. 

— Яке в тебе велике дзеркало, — бурмотіла молодша із сестер, тупцюючи біля того. — У ньому видно всі недоліки!

— В тебе немає недоліків, — посміхнулася Джозі. Коли батька не було поряд, вона знову ставала собою — усміхненою та веселою дівчиною. 

— Є! — невдоволено пробурмотіла молодша. — Наприклад, ластовиння! От нащо воно мені? Чи тобі, Джо?! Воно нам зовсім не пасує!

— Ластовиння — це від мами, — тихо пробурмотіла я, сподіваючись, що цією згадкою не зроблю їм боляче.

— Так, від мами! — підтвердила Ребека. — Але лише тобі воно пасує!

— Це тому, що вона руда, — пирхнула Джозі. — Та я з тобою не згодна. Тобі воно теж пасує. Твоє волосся світліше мого, тобі гарно так.

— А мені здається, що навпаки, — скривилася Ребека, продовжуючи тупцювати біля дзеркала.

— Ти читала цю книжку? — спитала Джозі в мене, поки молодша сестра роздивлялася своє відображення.

— Ти знову взяла з бібліотеки одну з маминих книг? — спитала я, побачивши обкладинку. 

— Тільки татові не кажи. Він вже мав втомитися сварити мене за це, — засміялася сестра. — Ти диви, що тут коїться!

Вона підсунула мені книгу. І я опустила погляд до рядків.

— Боги! Джозі, це непристойно! — видихнула я, почервонівши та примружившись. — Ти не маєш таке читати!

— Це книжки про кохання! — обурено видихнула вона, притискаючи книгу до грудей. — Тут пишуть про кохання!

— О! Кохання, — Ребека підскочила до сестри та спробувала зазирнути у книгу. — Покажи.

— Тобі про таке ще рано читати! — клацнула молодшу по носу Джозі.