Читати книгу - "Піксевіль. Храм Апгрейду, Ві Торі"

Настав ранок однієї з найважливіших подій місяця. У Піксевілі причетними до неї вважалися всі. Ну, або майже всі. Подія, на яку місцеві чекали з таким самим трепетом, як діти на Різдво. Принаймні так стверджували міська влада й розробники застосунків. Вулиці наповнювались жвавими розмовами, шурхотом кроків і дзижчанням літаючих дронів-кур'єрів. Над ранковою метушнею велично пропливали рекламні дирижаблі. Увесь мегаполіс тремтів у передчутті великої події.

Я розплющив очі й уставився в стелю. М'яке блакитне світіння голографічного екрана наповнювало кімнату, створюючи ілюзію ранкового світанку.

— Доброго ранку, Лео! — пролунав бадьорий голос Ніксі, мого асистента. — Не забудь, сьогодні великий день — Церемонія Встановлення Оновлень! Температура повітря 22°C, вологість 65%, ймовірність опадів — нульова. До початку церемонії залишилося три години сім хвилин. Судячи з пульсу й температури тіла, ти ще досі спиш. До речі, 82% жителів твого району вже прокинулися й готуються до свята.

— А в списку оновлень випадково немає пункту «Поспати ще десять хвилин»?

— Боюсь, що ні, Лео. Але я певен, що церемонія буде набагато цікавішою за сон! Хочеш почути розклад?

— Думаю, переживу без детального плану, — відповів я, сідаючи на ліжку.

На дисплеї вже світилися десятки сповіщень із соцмереж. Друзі наввипередки ділилися емоціями напередодні свята. Стрічка була заповнена емодзі та хештегами. Хтось виклав фото нового розумного пилососа, прикрашеного яскравими стікерами. Інші вели прямі трансляції дорогою до головної площі.

Я відкрив чат і підключився до відеодзвінка з друзями.

— Доброго ранку, просвітлені, — привітався я, ліниво переглядаючи нескінченний потік повідомлень.

— Лео! Ти пропустив ранкову синхронізацію! — Байт надіслав анімований стікер медитуючого робота. — Ми вже годину як у потоці енергії.

— Мій внутрішній процесор досі завантажується. Мабуть, потребує оновлення, — віджартувався я.

— Вже підібрав вбрання для церемонії? — миттєво відгукнулася Неона. Її аватар випромінював м'яке фіолетове сяйво — останній тренд цифрової аури.

Я швидко окинув поглядом гардероб.

— Звісно. Думаю, мій вчорашній светр чудово підійде.

— Лео… — у голосі Неони звучало легке розчарування. — Ти ж пам’ятаєш, що церемонію транслюватимуть на весь світ?

Я потер очі, відклавши телефон. Мій жарт не оцінили. Втім, як завжди. Щось усередині мене противилося загальному ажіотажу, але навіть я не міг заперечити: цікавість починала брати гору над показною байдужістю.

Перемігши ранкову лінь, я піднявся з ліжка й попрямував до панорамного вікна. Із двадцять другого поверху відкривався приголомшливий краєвид мегаполіса. Дзеркальні хмарочоси відбивали ранкове сонце. Між двома вежами парила голограма, що рекламувала «Неон Плазу» — новий торговий центр. Проекція була настільки реалістичною, що здавалося — будівля справді висить у повітрі. За прозорими вітринами виднілися ряди бутиків, футуристичний фудкорт і зона розваг. З динаміків лунав дзвінкий голос, що обіцяв революційний досвід шопінгу.

Прийнявши душ і поголившись, я зупинився перед шафою. Більшість речей були яскравими, з інтегрованими світлодіодами та візерунками — як і належало модному мешканцю Піксевіля. Але сьогодні мені хотілося чогось простішого.

— Лео, не забудь одягнути щось святкове! — з благанням у голосі сказав Ніксі. — Сьогодні ж особливий день! Я навіть підготував кілька комплектів!

На дверцятах шафи з'явилися зображення нарядів — один яскравіший за інший.

— Дякую, Ніксі, але я сам упораюсь, — сказав я, демонстративно витягуючи джинси й білу футболку. Стара добра класика — без наворотів і спецефектів.

Одягнувшись, я відкрив пошту. Стрічка вхідних листів нагадувала рекламний каталог: «Збільшіть продуктивність мозку на 300%!», «Нейроімпланти за спеціальною ціною!», «Стань успішним із КвантСофт!»

Але серед них було одне повідомлення, яке змусило мене усміхнутися: «Запрошення на співбесіду — ПарадігМакс». Те, на що я чекав цілий місяць.

— Нарешті, — вигукнув я, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття.

У голові виник образ: розкішний офіс на сотому поверсі вежі, панорамні вікна, весь Піксевіль наче на долоні. Я — в центрі, провідний спеціаліст, колеги з повагою зазирають у мій кабінет за порадою.

Мрія. Від цих думок губи самі собою розтягнулися в усмішці.

Але мрія різко згасла, коли погляд натрапив на червоне сповіщення від орендодавця. Чергове нагадування про оплату. Я змахнув його звичним жестом, але важкість у грудях залишилася.

— Лео, твоя заборгованість за оренду становить уже п’ять днів, — делікатно нагадав Ніксі.

Мій стартап, над яким я працював рік, провалився. Інвестори казали: «Занадто складно для масового користувача». Маркетологи вторили: «Не відповідає трендам». А я просто хотів створити щось справжнє, здатне справді змінити життя людей. Але в Піксевілі нікого не цікавили довгострокові перспективи. Тут панували мода і швидкі гроші.

Заощадження стрімко танули. Життя в центрі не пробачало зволікань і невдач. Ще кілька місяців — і доведеться залишити місто. А це означало визнати поразку. Визнати, що всі, хто казав: «У тебе нічого не вийде», мали рацію.

Я пробігся поглядом по листу від ПарадігМакс. Ось він — квиток у вищу лігу. І саме вчасно.

Пальці трохи тремтіли, видаючи хвилювання. Ця співбесіда мала стати не просто наступним кар'єрним кроком — це було питання виживання в місті, яке не прощало поразок.

Кавоварка подала мелодійний сигнал — мій латте був готовий. Аромат свіжозвареної кави наповнив квартиру. Я взяв чашку, насолоджуючись теплом кераміки, і повернувся до вікна.

Унизу натовп переливався кольорами. Кожен намагався перевершити інших оригінальністю. Молода дівчина промайнула в сукні, що сяяла металевими відтінками. Услід за нею велично крокувала жінка середнього віку — її витончена зачіска нагадувала витвір мистецтва. Десятки крихітних світлодіодів, вплетених у волосся, створювали довкола голови сяючий ореол.