Читати книгу - "Ліс, що ховає секрети , Віталій"

Залісся не мало ані величі, ані туристичної привабливості. Це було містечко-тінь, що тулилося до краю світу, там, де останні цивілізовані асфальтові кілометри розчинялися у шорсткій лісовій дорозі. Три центральні вулиці, що переходили у хитросплетіння провулків, церква з облупленою блакитною банею, єдиний магазин, де продавалося все від цвяхів до несвіжої ковбаси, та клуб, який пам’ятав кращі часи, – ось і вся інфраструктура. Жодного світлофора. Жодного поспіху. Раніше.

Раніше Залісся жило розміреним, як пульс старого діда, життям. Люди знали один одного як облуплених, ділили плітки, раділи врожаю картоплі та сварилися через паркани. А головне – жили поруч із Лісом. Не просто лісовим масивом на карті, а живою, дихаючою сутністю, що починалася одразу за їхніми городами і тягнулася на нескінченні кілометри чорно-зеленою стіною. Вдень Ліс давав гриби, ягоди та відчуття захищеності від метушні великого світу. Вночі – просто стояв. Мовчазний, темний і сповнений шерехів, до яких звикли.

Але останні тижні мовчання Лісу стало іншим. Воно стало напруженим. Важким. Ніби щось всередині прокинулося і тепер прислухалося до людського страху.

Страх прийшов тихо, як і Ліс. Спочатку зник Василь. Місцевий п'яничка, тож усі спершу подумали – загубився по п'яні, заснув десь під кущем. Пошукали для годиться, зітхнули – ну що ж, буває. Потім зникла Галина, молода жінка, яка працювала на пошті. Вона просто не прийшла на роботу. Її велосипед знайшли біля лісової стежки. Незрозуміло. Нелогічно. І ось тоді тиша Залісся почала скрипіти.

Дільничний Петро Петрович закурив третю за ранок цигарку, дивлячись на вицвілу карту району, пришпилену до стіни його тісного, прокуреного кабінету. Карта була старою, ліс на ній був просто зеленою плямою без деталей. Як і належить мапам, що мають справу із Заліссям – деталі тут нікого не цікавили, доки вони не зникали без сліду.

Петру Петровичу було років п'ятдесят п'ять, з яких тридцять він віддав цьому забутому Богом (і начальством) куточку. Його сиве їжачком волосся, міцний, хоч і трохи обплилий від віку, тулуб та втомлені, але уважні очі – все це було такою ж невіддільною частиною Залісся, як церква чи магазин. Він знав кожного собаку по кличці, не кажучи вже про людей. Знав, хто з ким спить, хто кому винен, хто вкрав курку минулої осені (і мовчки закрив на це очі, бо знали один одного з дитинства). Його робота тут полягала не стільки у боротьбі зі злочинністю (її майже не було), скільки у підтримці крихкої рівноваги місцевого життя. Бути і дільничним, і психологом, і третейським суддею, і вухом, у яке можна поскаржитись на сусідів.

Тепер уся ця рівновага летіла шкереберть.

– Петровичу! Ти тут? – у двері хтось постукав, навіть не постукав, а якось боязко пошкрябав.

Це була тітка Оксана, продавчиня з магазину. Жінка похилого віку, яка бачила і чула все, що відбувалося в Заліссі, і ще трохи дофантазовувала. Вона зайшла, не чекаючи дозволу, і одразу почала схлипувати.

– Оксано Василівно, що знову? Хтось сіль розсипав, чи чорна кішка дорогу перебігла? – Петро Петрович хмикнув, кидаючи недопалок у консервну банку, що слугувала попільничкою. Його гумор був сухим, як місцеве сіно в серпні.

– Та яке сіль, Петровичу! Гріх таке казати! Таке твориться... Таке… Вона дістала хустинку і притиснула до очей. – Вчора Микола зник!

Петро Петрович завмер. Микола. Той самий Микола, що ремонтував дахи. Не пиячив, не сварився ні з ким. Просто жив.

– Зник? Як “зник”? – тон дільничного миттєво змінився. У ньому зникли сліди гумору, залишилася лише втома і щось схоже на... роздратування. Бо він знав, що це означає.

– Пішов у ліс по хмиз... ще в обід. І не повернувся. Дружина вже обдзвонила по сусідах, по родичах – ніде немає! Ходили до узлісся – нікого! Ніби... ніби провалився крізь землю! Тітка Оксана затремтіла. – Це вже... це вже третій, Петровичу! Третій за два тижні! Це ж не просто так, правда?! Це ж... щось нечисте!

Ось воно. 

– Щось нечисте. Цей шепіт уже кілька днів висів у повітрі, але ніхто не наважувався вимовити його вголос при дільничному.

– Оксано Василівно, давайте без цьог, – Петро Петрович зітхнув. – Нечисте сидить у людей в головах, а зникають люди. Сів, чи загубився, чи... всяке буває.

– Яке “всяке”, Петровичу?! Василь, Галина, тепер Микола! Усі біля лісу! Василь хоч і пив, але ліс знав як свої п'ять пальців! Галина молода, що їй там робити було довго? А Микола? Він же обережний! І ніхто нічого не чув, не бачив!" Вона знизила голос до переляканого шепоту. – Кажуть... Кажуть, це Лісовик сердиться... Або... або то стара легенда ожила...

Петро Петрович скривився. Легенда. Про зниклого лісничого. Він чув її тисячу разів. Нудьга.

– Легенди, бабусю, це в книжках або біля самовару, – сказав він, хоч і знав, що зараз не час для повчань. – Треба організувати пошуки. Треба йти дивитись, де його бачили востаннє. Телефонували кудись? Заявляли офіційно?

– Та куди дзвонити? В район? Там тільки посміються! У нас же “все спокійно”, Петровичу, правда? А Миколи немає!

Ось це була правда. Дзвонити “нагору” – це піднімати метушню, заповнювати папери, пояснювати. А головне – визнавати, що в його “спокійному” Заліссі відбувається щось, що він не контролює. Щось незрозуміле.

– Гаразд, – Петро Петрович підвівся. Скрипнув стілець. – Ідіть, скажіть сусідам, нехай збираються біля Миколиного дому. Хлопців, які знають ліс, теж покличте. А я зараз прийду. Сам подивлюся.