Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

      На березі було  тихо. Час від часу подих легенького свіжого вітру злегка погойдував прозору водичку. На воду не втомлюєшся дивитись. Вона заспокоює, зцілює, лікує… Він опустив руку у воду і його відразу пройняло холодом, а через кілька секунд по всьому тілу пройшло приємне тепло. Так, джерельна водиця холодніша від річкової, проте, коли винирнути із неї, вона зігріє тіло приємним теплом… Він став навколішки, пригнувся, набрав води у пригорщу. В долонях вода була геть прозорою. Вдихнувши, ранкового свіжого повітря, випив з пригорщі воду. Як смачно! Хіба буває на світі щось смачніше? Він приліг біля води і став вдивлятись у її гладь. Дно здавалось зеленим, а з-під землі били десятки ледь помітних джерелець.  Пропливла зграйка маленьких жвавих рибок. Десь поряд плигнула у воду велика жаба, що грілась на травичці. Сполохавшись, рибки різко змінили свій напрямок. Він озирнувся навкгури. Плакучі верби обступили джерело, неначе охоронці. Їхнє довге віття сягало води. Верби поважно заглядали у воду, а за ними, на невеликому пагорбі, росли молоді берізки. Віття у них  не було таким довгим, як у верб, але округлі листочки  надавали кронам берізок пишної форми. На своїх білих ніжках, здалеку берізки нагадували дівчат із красивими зачісками, що стали навшпиньки і заглядають у воду, як у дзеркало. І відображення це здавалось ще красивішим, ніж насправді. Вода в джерелі видається смарагдовою, дмухнув вітерець, погойдав хвилі і вона вмить прийняла малахітового відтінку. Дна не видно, або ж воно здається безкінечним. Довго вглядаючись у водну гладь, ти дивним чином стаєш часткою цього неймовірного, навіть казкового світу. Русалки, водяні, чаклуни і феї – персонажі про які чув у книгах в дитинстві відразу постали в його уяві. Їх не існує. Проте він колись вірив, що це не так. Колись він був впевнений, що й тут в цьому джерелі вони живуть. І, коли повертався з друзями додому, після вечірньої прогулянки на велосипедах, намагався швидко, не озираючись, проїхати це місце. Хлопцям про те не розповідав – ще сміятись будуть. Ще почнуть сперечатись і надумають перевірити чи справді в озері живуть чарівні істоти. О! Він ні за що не пішов би ввечері до джерела, навіть із хлопцями. А зараз, в таку рань, коли сонце ледь визирнуло з-за небокраю, він тут сам-самісінький. І йому тут добре. Він давно перестав боятись річкових істот, натомість більше його лякають істоти, що звуться людьми. Бо саме ці істоти можуть завдати найбільшого болю, навіть якщо ти їм довірився. Та він не хотів думати про погане. Пройде час – біль стихне.  Особливо, коли ти маєш таке затишне цілюще місце, де всі турботи та проблеми стають геть дріб`язковими. Так, він поїде в місто. Він вирішить цю складну ситуацію. Але спочатку він вдосталь натішиться цим неймовірним та цілющим затишком.

      Високо в небі почувся ніжний спів жайворонка. Тарас закрив очі, заслухавшись. Ранкове сонце піднялось вище і його теплі ніжні промені пробивались крізь віття верби та гріли стомлене обличчя хлопця. Як же тут хороше! Здавалось кожна клітина його тіла впивається цієї природною гармонією.  Він задрімав. Лише на хвильку, а потім різкий сплеск води змусив його підняти голову з м`якого трав`яного килиму. Тарас насторожився, розумів, що це не жаби. Він уважно поглянув на воду і не повірив очам – у воді плавала дівчина. Це неймовірно! Лише початок червня, сонце ще зовсім не прогріло землю, а джерельна вода геть студена! А вона так жваво плаває, лишаючи позад себе круги на рівній водній гладі. Вона зайшла з протилежного боку берега і тому не побачила його, а він причаїся тишком у траві, аби її не сполохати. Дівчина зробила ще кілька запливів і граційно вийшла на берег. Вона загорнула своє струнке тіло у білий рушник і розправила довге волосся кольору спілих колосків. Дівчина стояла поміж молодих берізок, ніби вона одна із них. Вітер розвівав її волосся, а промені сонця золотили його. Тарасу захотілось побачити її обличчя, але дівчина стояла до нього спиною. Та на мить вона озирнулась. Здалеку він не зміг добре розглянути її обличчя, але чітко побачив смарагдові очі. Таких смарагдових очей він ще ніколи не зустрічав. Дівчина швидко почала підійматись на верх. Так швидко, що Тарас ледь встигав вловлювати її тонкий силует поміж берізок. «Вона не може бути справжньою!» - Вголос сказав Тарас. Він миттю піднявся з трави, оббіг джерельце і теж став підійматись по схилу. Дівчини вже не було видно. Але Тарас не втрачав надії побачити її, коли підійметься на пагорб. За пагорбом простягнулись неосяжні лани, всіяні ріпаком, що саме зараз квітує. На хвильку Тарас замилувався широченним жовтим килимом. Але ж де його німфа? Її ніде не було видно. За полями тягнувся ліс, та не могла вона так швидко туди дістатись. Якби звернула в село, то теж би було видно, бо довга стежка-змійка  виднілась, наче на долоні. «Ні! Вона несправжня! Вона мені наснилась! А я, як дурень, не відрізнивши сон від реальності, видерся аж цю гору!» - Сам до себе мовив Тарас і звернув на стежку, що вела до хатів.

Тихо навкруги, лише птахи в небі виспівують. Тарас йшов, не поспішаючи, вдихав свіже повітря, сповнене аромату квітучих трав та роздумував, як міг так сам себе одурити? Він озирнувся і йому здалось, що з квітучого ріпаку визирнула світла голівка. Тарас аж очі протер. Знову зосередив погляд на те місце.  Ні, привиділось! Пурхнула пташка над полем і нирнула в ріпак, погойднувши його. «Дурний!» - Обізвав сам себе Тарас і пришвидшив крок.