Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

Частина 2. Тарас Демиденко

      Тарас Демиденко народився у родині вчителів. В родині Демиденків вчителювали всі: його батько був вчителем математики, матір – історії, бабуся вчила молодші класи, дід – вчитель англійської, батьків брат – фізкультурник, а його дружина – філолог. Словом, інтелігенція. Тільки ділилась ця інтелігенція на сільську та міську. Дід з бабусею жили в селі, працювали в місцевій школі і таке життя їм було дуже до вподоби. Мали великий будинок, мріяли побудувати ще один поряд із цим. Обом синам-близнюкам по будинку, бо ж негоже їх розлучати. Сини навчались у педагогічному. Після навчання, звісно, працюватимуть у сільській школі із батьками. Там вже й місця підшукали. Але тут сини не виправдали сподівань батьків. Вони то ніби й не були проти сільського життя, та їхні майбутні дружини ніяк на це не погоджувались. Отож, після довгих вмовлянь та суперечок, Демиденко старший таки змушений був купити дві квартири у місті своїм синам. Пощастило навіть в одному будинку, аби ближче один до одного. І зажили там молоді Демиденки зі своїми дружинами, а старі лишились в селі у напівпорожньому будинку, звісно, що ображені на своїх дітей. Невдовзі сини подарували батькам онуків. В обох народились хлопчики з різницею лише в один місяць. І саме ці події змусили старших Демиденків відкинути образу і відновити теплі стосунки із синами та їх дружинами.

        Тарас був старшим онуком Уласа Демиденка. Його двоюрідний брат Артем був молодший рівно на один місяць. Це була дуже мізерна різниця у віці для двох хлопців, що зростали в одному будинку лише на різних поверхах. Хлопці були дуже схожі між собою, адже батьки у них близнюки. Тільки в Тараса було темне, майже чорне волосся, а Артем успадкував від матері світліше волосся. Та й очі Артема були сіруваваті, як у матері, натомість Тарас успадкував темно-карий колір очей як у всіх Демиденків. А от все решта – ніс, губи, підборіддя та навіть статура в обох хлопців були однаковісінькі.  

       Двоюрідні брати жили досить дружно. Підрісши, пішли в школу, де працювали їхні батьки. Звісно, що в один клас. В класі їх називали «нерозлийвода», бо де б не був один, поряд знаходили й іншого брата.

     Зростали хлопці на початку нульових. Цей час був особливо складним для вчителів. Затримка заробітних плат сягала до кількох місяців, а коли отримували все ж ці гроші, то їх ледь вистачало на саме необхідне. А родинам, де всі працювали вчителями було геть скрутно. Тому батьки обох хлопців на літніх канікулах змушені були шукати додаткового підзаробітку за кордоном, аби прогодувати свої сім`ї. Дітей же на той період відправляли в село до дідуся і бабусі.

       Хлопці по різному це сприймали. Артем дуже важко переживав розлуку з батьками. Він любив бабусю й дідуся, любив їздити до них в гості. Та хотів в той же день повертатись додому, щоб спати у своєму домі, де є мама і тато. Тому два з половиною місяці проведені в селі без найдорожчих людей для нього були, наче покарання. А от Тарас ставився до цього по іншому. Він також сумував за батьками, проте згадка про те, що він проводитиме час з улюбленим дідусем Уласом відразу проганяла смуток. Канікули в селі для Тараса здавались чудовою пригодою.  І він з великим радістю їхав туди.

       В селі хлопці мали багато друзів, з якими можна було і пограти футбол, і покататись на велосипедах, і по деревах лазити, та й взагалі робити багато-чого цікавого. Коли вони грали з друзями, то навіть Артем переставав сумувати за батьками. А от, повернувшись в дім бабусі і дідуся, за смачною вечерею, Артем рахував дні, коли нарешті батьки повернуться і він поїде до міста. А потім сумний ішов спати. Тарас спати не хотів. Разом із дідом Уласом ішов посидіти на лаві біля хати. Над лавою росла стара велика груша, де  всю ніч співав соловейко. З берега долинало кумкання жаб, час від часу чувся гавкіт собак. І хриплуватий голос дідуся, що розказував неймовірно цікаві історії. Тарас так заслуховувався, що міг до півночі просидіти з дідом. Та бабуся приходила і обох відправляла суворим тоном спати. Ніде так добре Тарасу не спалось, як у селі, особливо з відчиненим вікном. Артем часто сварив за це брата, бо боявся, що хтось влізе до кімнати. Але коли той засинав, то Тарас тихцем відчиняв вікно, а вранці закривав, поки брат ще спав. Тарас просив діда Уласа будити його вдосвіта. В місті він любив довго поспати, але там втомлювався, бо ж і школа, і гуртки. А тут він відчував безмежну свободу. Він любив зрання піти з дідусем на сінокіс, де ранкова роса щедро покривала трави, в небі дзвінко співав жайворонок, а по полі стрибали зайці й косулі в пошуках поживи. Іноді допомагав дідусеві гнати на череду. Випас був під самим лісом і Тарас мав змогу назбирати різноманітних ягід, а інколи й грибів.  А ще Тарас ходив разом з дідом до джерела по воду. Хоч у них і був власний колодязь на дворі, але дідусь любив зранку випити студеної джерельної водиці. Казав, що вона дає йому сил на цілий день. І скрізь, де не були внук і дід, завжди присідали, щоб трохи порозмовляти. Говорив здебільшого дідусь, а онук, відкривши рот, слухав. Дідусь розповідав такі історії, яких не прочитаєш у жодній книзі. Правдиві й вигадані, та між правдою й вигадками меж не встановлювалось. Тому Тарас сам вирішував, що було насправді, а що байка. Дід розповідав бувальщини про козаків, казав, що чув їх від свого діда. Розповідав про село, де споконвіків жив рід Демиденків. Розказував як тут було колись. І сумував, що, він останній Демиденко, що житиме тут, адже діти й онуки тепер живуть в місті. Тарас же запевняв, що коли виросте і вивчиться на вчителя, то обов’язково приїде жити сюди і працюватиме у місцевій школі.

- І батько твій так мені колись казав! Але от бачиш як… - Зітхав дідусь. І бачив тоді Тарас невимовний смуток в очах діда. І щоб якось прогнати цей смуток просив у нього розповісти якусь неймовірну історію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍