Читати книгу - "Венді. Факультет світлих., Людмила Черниш"

 - Венді, ти знову не читала книжку з вивчення магічних законів? - мама увірвалася в кімнату без стуку. А я саме сиділа за ноутбуком і листувалася у Фейсбуці.

   І ні, вам не почулося. Моя мама з якимись дивацтвами, до яких я вже давно звикла. Вона з першого класу, щойно я навчилася читати, змушувала мене вивчати дивні книжки з чарівництва. Вона з чогось узяла, що я можу потрапити до магічної академії, де навчатимуся магії та іншим чарівним штукам.

   Ось тільки я у всю цю нісенітницю абсолютно не вірю. Чому? Ну яка магія в сучасному світі? Та й мені вже давно не десять, а в ці рожеві вигадки я вже перестала вірити. Хоча в дитинстві навпаки просила, щоб мені розповідали барвисті історії про магічну школу. Про заклинання і зіллєваріння. Про привидів, і різноманітних магічних істот.

   Просто тоді я у все це вірила, а зараз стала дорослою, і живу життям звичайної людини. У мене он навчання скоро почнеться, подруги збираються поїхати відпочити на море перед важким роком. А мама мене не відпускає, пояснюючи це тим, що в будь-який момент мене можуть забрати.

   Чесно, іноді складається таке враження, що мене або збираються кудись віддати, або дуже сильно налякати. Книгу то я цю вже читала, до речі, понад п'ять разів, від корінця до корінця. Нового там все одно нічого не з'являється. Але мама повторювала, що це допоможе мені в майбутньому, особливо, якщо візьмуть на навчання магії.

 - Мам, ну припиняй. Раніше це й справді було смішно, навіть весело. Але зараз уже починає набридати. Жодної магії та чаклунства не існує. Жодних академій, де цього навчають, теж, - у який уже раз відповідаю я, але вона не відступає.

 - Хочеш сказати, що в мене погано з головою? Я сама в ній навчалася, як і твій недбайливий татусь. Якому набридло звичайне людське життя, - ну почалося.

 - Мамо, якщо ти й справді була в якійсь магічній школі чи академії, тоді чому не продемонструєш свою магію? Покажи мені хоч щось, зовсім небагато. Хоча б іскорки з пальців пусти, або заклинання якесь створи. Ну як я можу повірити тому, чого не бачу? - я склала руки на грудях, в очікуванні дива.

 - Поки тебе не зарахують до академії, магію демонструвати не можна, - холодно відповіла вона. А я, як завжди, просто зітхнула.

 - Ну ось, розмова знову покотилася в безглуздому напрямку... - розмову перервав дзвінок подруги. Ми якраз домовлялися прогулятися магазинами. Цього вечора мають бути приголомшливі знижки, і такого свята ми точно не пропустимо.

   Навіть незважаючи на те, що мені лише сімнадцять, я вже півроку як ходжу на підробіток. Грошей отримую небагато, але достатньо, щоб ні в кого не просити на свої потреби.

 - Навіть не думай сьогодні кудись іти. Повний місяць, час, коли можуть зарахувати в академію...

 - Мамо, припиняй, це починає злити й дратувати. Обіцяю, що відлучуся не на довго. І щойно повернуся, обов'язково прочитаю кілька розділів твоєї чарівної книги.

   Відповіді не стала чекати і, схопивши сумочку, вискочила з квартири. Сперечатися зі мною все одно було марно, особливо, якщо я вже щось вирішила. Тож мама просто відійшла з дороги, знову приречено зітхнувши.

   Друзям я ніколи не розповідала про дивну поведінку моїх батьків. Так, батько теж колись розповідав свої історії про навчання в якійсь там академії. Але розповіді мами мені завжди подобалися більше. Чому в якийсь момент перестала у все це вірити? Тому що очікування завдавало болю.

   Я просила, вимагала й істерила, щоб мені продемонстрували це диво. Я шантажувала і навіть намагалася маніпулювати. А потім зробила висновок. Якщо показати нічого не можуть, значить нічого й немає. Мені розповідали казки, вішали на вуха не тільки локшину. І дали хибну надію на те, про що тільки книжки пишуть, та в кіно знімають.

   Прогулянка пройшла навіть краще, ніж я уявляла. Але збентежив один цікавий момент. Протягом усіх двох годин я раз у раз помічала дивну людину в толстовці і в капюшоні. Він начебто і не переслідував нас, але все одно викликав дивне відчуття тривоги. Купувати він нічого не купував, просто бродив між рядами, і навіть кілька разів виринав просто перед носом.

   А коли ми поверталися додому і зайшли в кав'ярню купити кави, він знову виник на горизонті. У якийсь момент стало досить страшно, і я поспішила повернутися додому. Але й там із вікна я побачила дивну людину в капюшоні.

   Він кілька хвилин крутився біля нашого будинку, потім просто стояв і дивився у вікна моєї квартири. Але тільки-но я відволіклася на кішку, яка увійшла в кімнату, незнайомець розчинився. Піти так швидко він точно не міг, та й перестрибнути високу стіну теж. То може, мені все це просто привиділося? Не здивуюся, якщо через мамині розповіді я скоро просто почну божеволіти.

   І навіть незважаючи на те, що спати хотілося дуже сильно, я стримала дане їй слово. Почала читати вже й так майже завчену на пам'ять книжку. Сторінка за сторінкою, глава за главою, і ось очі вже почали злипатися. Світ занурювався в тишу, немов звук повільно зменшували на нуль. Втома, мене сковувала втома.

   Останнє, що я пам'ятаю, це блакитнувате світло, яке проникало крізь вікно в мою кімнату. І якесь мерехтіння, що створювало на підлозі коло правильної форми. Ще пам'ятаю невагомість і ривок, а потім просто густа темрява. Сон заволодів мною так сильно, що навіть у будильника не вийшло мене розбудити.

 - Ти ще довго збираєшся спати? Гей, спляча красуня? - і тут у мене полетіла маленька подушка.

 - Що за чорт? - я моментально підскочила з ліжка і мало не впала на підлогу.

   Перед очима все пливло немов у тумані. Я намагалася прийти до тями і зрозуміти, що відбувається. Але те, що я побачила вже за кілька секунд, викликало цілковитий шок. Як виявилося, я була в кімнаті не одна. Ще три дівчини мого віку похапцем кудись збиралися, натягуючи дивну форму.

   Картата спідниця в складочки, біла сорочка і білий піджак. Чорні гольфи і такого ж кольору туфлі на невисоких підборах. Червона краватка доповнювала картину і нагадувала анімешний мультик або ж студентів магічної академії. Прийнявши те, що відбувається, за дивний сон, уже зібралася знову лягати на подушку. Але не тут-то було.