Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Осінь задушлива, наче доторк незнайомця. Вологість лягає на плечі важкою ковдрою, просочується крізь тканину одягу, проникає в легені і змішується із запахом мокрого асфальту, бензину та кави, яку не завжди можу собі дозволити. Центр Києва живе у власному ритмі. Місто, яке ніколи не стоїть на місці, не звертає уваги на тих, хто не встигає за його темпом. Сигнали автомобілів змішуються з людськими голосами, сміхом, що доноситься з кав'ярень, і стуком підборів по холодній плитці. Хтось поспішає, хтось розмовляє по телефону, хтось нервово курить сигарету. Стоячи біля входу дверей великої скляної будівлі, ловлю себе на думці, що не впізнаю себе у відображенні: на мені теплий, осінній сірий піджак, який давно втратив форму; на обличчі макіяж, який я зробила не для того, аби себе покращити, а просто для того, аби ніхто не помітив мою змарнілість, тьмяний колір обличчя і темні кола під очима від недосипів, бо часто вночі я шукала в інтернеті способи "підзаробити". Так, я не та людино, якою була раніше. Десь десять років тому я відчувала себе по-інакшому. Тоді я була королевою.  

В кишені тримала зіжмакане резюме, яке нагадувало мені про мою безпорадність і про примарність мого майбутнього. Кожна посада у списку — короткострокова, кожна рекомендація — натягнута, майже вимучена. У відділі кадрів однієї компанії на мене навіть не подивилися, у другій — чемно, але швидко попрощалися. В третій мені прямо сказали, що шукають “енергійніших кандидатів”.  

Я знаю, що мені відмовлять і тут.  
Але коли у тебе на руках борги перед банками, вибору немає. 
Я заходжу всередину.  

Рецепціоністка — молода, доглянута, з бездоганною укладкою та манікюром у тон світлого піджака. Вона дивиться на мене з професійною байдужістю, але в її очах щось блиснуло, ледь помітно. Легка насмішка? Ледь приховане презирство?  

— Прізвище?  
— Горбань. Карина Горбань. На співбесіду о 14:00.  
Вона швидко пробігається поглядом по мені, ніби сканує. Від дешевих черевиків до потертої сумки. — Ліфт праворуч. Десятий поверх. 
Я киваю і прямую до ліфта. 
Кабіна вузька, стіни дзеркальні, холодні. Я натискаю кнопку, ліфт зривається вгору, і простір навколо раптом здається ще тіснішим. 
Вузький простір давить на груди, але це не клаустрофобія. Це інший страх. 
Я не знала, хто керує цією компанією. В оголошенні не було зазначено імен. Ніхто не сказав. 
Тепер ім'я на табличці біля дверей знімає шкіру з мого тіла, як тупий ніж. 
Арсен Маляренко. 
Відчуваю, як серце падає в п'ятки.  

Стою перед важкими деревяними дверима не звертаючи уваги на секретарку. Дивлюся на табличку, яка розташована на двер'ях.  
Це жарт? Чи помста, яка чекала на мене всі ці роки?  
Вдихнувши на повні груди - штовхаю двері.  
Я опиняюся у просторому кабінеті з панорамними вікнами, які виходять на центр Києва.  
За склом — гамівне місто. Багато чути автомобілів, які у вічному потоці живуть завжди у жвавому ритмі. Думаю, про те, що в кабінеті не холодно, хоч і власник цього кабінеті відкрив вікно. А ще за вікном були люди-мурахи, які завжди кудись поспішали Дахи будинків сірі після дощу і там, далеко — обриси Дніпра, який жив у більш спокійному ритмі, чим всі ми.  
Всередині ж — ідеальний порядок.  
Чорна шкіра крісел. Холодний метал столу. Жодної зайвої деталі. Усе виглядає стримано, лаконічно.  
Як і він.  
Арсен сидить за столом, втопивши погляд у ноутбук. Світло з вікон лягає на його темне волосся, що ледь торкається коміра білої сорочки. Лаконічний годинник на зап'ясті — чорний ремінець, нічого зайвого. Його рухи спокійні, впевнені. Він навіть не дивиться на мене, але я відчуваю — знає, що я тут.  

Я мовчки стою біля дверей, затримуючи подих. Він змінився. Виріс. Став сильним. Хижак. 

— Сідайте, — почула голос, ніби з іншого життя.  
Але зараз його голос був низький, спокійний, майже неквапливий. Зовсім не таким я його пам'ятала. Від цього відчуваю легке здивування, але і крім того, якийсь незрозумілий страх.  

Присідаю на стілець навпроти і завмираю. Моє резюме починає тремтіти в руках. Я стискаю його, ніби  від цього мені стане спокійніше.  
Він піднімає голову, але я помічаю якусь невловиму посмішку на його обличчі. Мені здається — він смакує цей момент.  
Наші очі зустрічаються. Його очі карі, глибокі, темні.  
Я їх ще зі школи пам'ятала такими карими, темними, але... тоді вони були боязкими, завжди зляканими. Зараз і сліду цього не бачу. Вони скоріше... байдужі, холодні.  
Маска?  
— Карина Горбань, — він вимовляє моє ім'я, ніби пробує його на смак, — Хто б міг подумати, правда?
Від цих слів у мені холоне кров.  
Він пам’ятає.  
Чорт.  
— Це… давно було, — мій голос звучить надто тихо, надто хрипко.  
Він нахиляє голову, дивлячись на мене з ледь помітною зацікавленістю.  
— Для тебе — може. Для мене — ні.  
Пауза.  
Якась важка, ніби між нами повисли всі роки, які ми не бачилися. 
Мені потрібно щось сказати. Щось звичайне, нейтральне. Але язик ніби приріс до піднебіння. 
Він відкидається на спинку крісла і переплітає пальці. 
— Отже, ти шукаєш роботу. 

______________

Дякую, що відкрили цю книгу й занурилися у світ Арсена та Карини. Попереду вас чекає історія, сповнена емоцій, рішучих вчинків і несподіваних поворотів.

Щоб не пропустити жодної події, заглядайте сюди щодня о 19:00 — саме тоді з’являються нові оновлення.

Ваша підтримка дуже важлива для мене, тож залишайте коментарі, діліться враженнями та переживайте цю історію разом зі мною!

Приємного читання! 💛📖

З любов'ю Мартін Штарк!