Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Розділ 1.2

Я киваю.  
Він ледь помітно усміхається. Ця усмішка мені не подобається. Вона не обіцяє нічого хорошого. 
Його пальці барабанять по столу. Повільно, ритмічно, наче старий метроном, що відраховує секунди мого приниження.  
Раз, два, три… пауза.  
Раз, два, три…  
Я не рухаюсь. Не кліпаю. Відчуваю, як кожен стукіт віддається в грудях важким відлунням.  

Арсен дивиться на мене так, ніби я не людина, а рівняння, яке він намагається розв’язати. Його погляд проникає глибше за шкіру, оголює старі рани, які я так старанно ховала.  
Я хочу відвести очі, але не можу.  
— Чому саме ця компанія? — його голос спокійний, безбарвний, наче він питає, чи не холодно сьогодні вранці.  
Я зволікаю на секунду. На дві.  
Він помічає. 
— У вас гарна репутація… — починаю я, збираючи слова, як розсипані монети.  

Його губи сіпаються. Усмішка? Ні. Вовчий оскал.  
— Не бреши.  
Стискаю губи, аби не ляпнути чого дурного.  
Тиша повисає і мені бракне дихання. Вона ніби слиз, що осідає на всьому, що зараз мене оточує.  
Відчуваю в роті смак цього слизу... це... щось знайоме. Страх?  
У нього завжди один і той же аромат, смак і сам він слизький і темний.  
Арсен мовчить. Мені здається, що в цей момент він розглядає мене, як комаху під мікроскопом. Його пальці все так само барабанять по столу.  
Раз, два, три… пауза.  
Раз, два, три…  
Я стискаю резюме в руках, і воно шарудить у тиші, як зім’яте листя.  
— Мені потрібна робота, — нарешті кажу я.  
Слова падають між нами, наче важкі камені.  
Арсен нахиляється вперед, лікті на столі, пальці переплетені. Світло від вікна падає на його обличчя, виділяючи гострі вилиці, тонку лінію губ, тінь щетини на підборідді.  
— Ти завжди була гордою, — каже він майже задумливо. — Дивно бачити тебе такою… покірною.  
Мої пальці стискаються, нігті врізаються в долоню.  
Я хочу відповісти, кинути щось різке.  
Але не можу.  Бо він правий.  Я зламана.  

 Тиша навкруги, ніби тисне на груди, як в оті миті, які люди називають сонним паралічем.  
Я не знаю, скільки між нами минає секунд, можливо одна, чи десять, а може і більше. Здається між нами сама вічність.  Цей чоловік легко відкидається на стільці і я лише чую шурхіт шкіри під ним. Хм, чомусь ловлю себе на думці, що не можу відвести від нього погляду.  

А він... він змінився.  
Колись він був непомітним хлопцем, худим і незграбним, завжди в одній і тій же картатій сорочці, що висіла на ньому, наче з чужого плеча. Тепер переді мною сидить чоловік. Не той, кого можна ігнорувати. Його темне волосся акуратно зачесане назад, але кілька неслухняних пасом вибилися вперед, падаючи на лоб. Світло від вікна підкреслює гострі лінії його обличчя — високі вилиці, різко окреслене підборіддя, пряму лінію носа. Щетина лежить рівним шаром, додаючи йому ще більше дорослості. 
Очі. 
Вони змусили мене здригнутися ще з першого моменту, коли я увійшла. Колись вони були іншими. Темні, великі, трохи наївні, вони завжди ховали в собі тінь сумніву, вічну готовність опустити погляд, якщо хтось скаже щось різке. Тепер вони стали холодними, як гладенька поверхня чорного скла. Ні натяку на сумніви. Ні натяку на слабкість. Це очі людини, яка звикла до влади. 

Я ловлю кожен рух його обличчя, кожну зміну в погляді. Він знає про це. І йому це подобається. Його губи ледь помітно розтягуються в усмішці, такій же небезпечній, як і він сам. 
— Невже так принизливо працювати на мене, Карино? 
Я не зводжу очей з його губ. 
Вони вузькі, різко окреслені. Верхня губа трохи тонша за нижню, а в куточках грає ледь помітна насмішка. 
Його голос… 
Низький, оксамитовий, з тією особливою хрипкістю, яка залишається в повітрі навіть після того, як він замовкає. Раніше він говорив тихо, інколи майже боязко. 
Тепер кожне слово лягає, як удар. 
Тепер він вимовляє моє ім’я так, наче розтягує його на язиці, смакує кожен звук. 
Я стискаю пальці на резюме, ніби це останнє, за що можу вчепитися. 
— Це просто робота, — кажу я. 
Він посміхається ширше. 
Ця усмішка не добра. В ній немає тепла. 
— Ні, — каже він повільно. — Життя просто ставить все на свої місця. Потрібно повертати борги. 
Тиша знову розтягується між нами, густа, липка, неприємна. 
Я знаю, що він чекає. 
Чекає, коли я заперечу. Коли скажу, що нічого йому не винна. 
Але я не можу. Бо пам’ятаю. 
Пам’ятаю його зламані окуляри. 
Пам’ятаю, як він стояв перед натовпом, зігнутий, дрібний, з порізом на щоці, а ми… 
Ми сміялися. 
Мій шлунок стискається. 
Я роблю короткий, різкий вдих. 
— Що… що я повинна робити? 
Його очі виблискують. 
— Віддавати. Повільно. Частинами. 
Його голос обвиває мене, як шовковий шнурок, який можна затягнути в будь-яку секунду. 
— Ти хочеш роботу? Добре. Але я вирішую, якими будуть твої обов’язки. 
Щось важке падає всередині мене. 
Я прийшла сюди за шансом. 
А він пропонує мені клітку?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍