Читати книгу - "Ловець снів"

зупиняється. Йому кортить хутчіше вшитися, поки містер Джонс не передумав, але йому всього тільки дев’ятнадцять. І він допитливий.

— Як ви дізналися? Вас навіть там не було того дня. Іспит проводили старшокурсники.

— Дізнався, і цього достатньо, — надавши голосу суворості, відповідає Джонсі. — Іди, синку. Напиши гарну роботу і збережи стипендію. Я сам із Мейну — Деррі — і знаю Піттсфілд. Краще бути родом із того місця, ніж туди повертатися.

— Це точно, — гаряче вимовляє Дефаньяк. — Дякую. Спасибі, що дали мені шанс.

— Будете виходити, зачиніть за собою двері.

Дефаньяк — який витратить пивні гроші не на кросівки, а на букет із побажанням одужання для Джонсі — йде, слухняно причинивши двері. Джонсі розвертається і знову дивиться у вікно. Сонячне світло й далі мінливе, але зачаровує. І через те, що з Дефаньяком усе пройшло краще, ніж він очікував, у нього виникає бажання вийти на це світло, перш ніж наповзе ще більше березневих хмар або навіть, хай йому грець, піде сніг. Поїсти він збирався в кабінеті, але в нього виникає новий план. Це, без сумніву, найгірший план у його житті, але Джонсі, зрозуміло, цього ще не знає. А план такий: узяти портфель, газету (бостонський «Фенікс») і сходити через річку в Кембридж. Там можна буде посидіти на лавочці і з’їсти сендвіч із яєчним салатом на сонечку.

Він підводиться й ховає особову справу Дефаньяка в шухлядку, позначену «Д-Ж». «Як ви дізналися?» — питав хлопець. Гарне запитання. Запитання на відмінно . І відповідь на нього: він дізнався, тому що… іноді він просто знає . Це істина, й іншої відповіді немає. Якби йому до голови приставили пістолет, він би розповів, що побачив це під час першого заняття після іспиту, що це було написано просто в мозку Дефаньяка величезними яскравими літерами, миготливими, як червона неонова реклама: ШПАРГАЛОЧНИК, ШПАРГАЛОЧНИК, ШПАРГАЛОЧНИК.

Але все це нісенітниця — він не вміє читати думки. Ніколи не вмів. Ніколи-ніколи, ніколи-ніколи, ніколи-ніколи не вмів. Іноді в нього бувають осяяння — так він дізнався про проблеми дружини з таблетками, і, напевне, так само він дізнався, що в Генрі було неспокійно на душі, коли той телефонував («ні, дурню, це було чути в його голосі, тільки й того»), — але останнім часом подібне з ним майже не трапляється. Нічого справді дивного не відбувалося з часів тієї історії з Джозі Рінкенгауер. Ну гаразд, може, одного разу й було щось; може, воно тяглося за ними все дитинство і юність, але все це залишилося в минулому. Або майже все.

Майже.

Він обводить у кружечок слова «Їду до Деррі» на настільному календарі, потім бере портфель. І тільки-но він це робить, у голові в нього виникає нова думка, несподівана й безглузда, але надзвичайно потужна: «Стережися Сірого».

Він зупиняється, взявшись за ручку дверей. Це був його власний голос, безсумнівно.

— Що? — питає він у порожнього кабінету.

Нічого.

Джонсі виходить, замикає двері й перевіряє замок. У кутку дошки оголошень на дверях висить чиста біла картка. Джонсі відколює її, перевертає. На зворотному боці надруковано: «ПОВЕРНУСЬ О ПЕРШІЙ — ДО ТОГО ЧАСУ Я В ІСТОРІЇ».

Він приколює записку назад на дошку, щоб було видно напис, абсолютно спокійно; але мине майже два місяці, перш ніж Джонсі знову ввійде до свого кабінету й побачить настільний календар, досі розкритий на дні Святого Патрика.

«Бережи себе», — казав Генрі, але Джонсі не думає про безпеку. Він думає про березневе світло. Він думає про те, як їстиме сендвіч. Він думає про те, що можна буде подивитися на дівчат з боку Кембриджа — спіднички короткі, а березневий вітер такий грайливий. Він думає про різні речі, але тільки не про те, що потрібно стерегтися Сірого або берегти себе.

Це помилка. І ось так назавжди змінюються життя.

Частина 1

Рак

Чи знаєш, що тремтіння нас тримає?

Як близько те, що впало й не знайти.

Прокинувшись у сон, не поспішаю.

Учуся по дорозі до мети.

Теодор Рьотке

Розділ 1

Маккарті

1

Джонсі мало не пристрелив мужика, коли той вийшов із заростей. Як саме «мало не»? Один фунт тиску на спусковий гачок «ґаранда»[14]. Можливо, лише півфунта. Згодом, розбурханий ясністю, яка іноді вшановує своєю присутністю охоплений жахом розум, він пошкодував, що не вистрілив до того, як побачив помаранчеву шапку і помаранчевий сигнальний жилет. Вбивство Річарда Маккарті нікому б не зашкодило, але могло допомогти. Вбивство Маккарті могло врятувати їх усіх.

2

Піт і Генрі поїхали до «Ґосселіна», найближчого магазину, запастися хлібом, консервованими продуктами та пивом (пивом — обов’язково). На найближчі два дні продуктів було більш ніж досить, але по радіо передали, що може піти сніг. Генрі вже підстрелив здобич — чималу оленицю, — і в Джонсі склалося враження, що Піта набагато більше хвилює запас пива, ніж власне полювання. Полювання для Піта Мура було хобі, а пиво — релігією. Бобер теж пішов до лісу, але Джонсі не чув пострілів у радіусі найближчих п’яти миль, тому гадав, що Бобер, як і він, швидше за все, сидить десь у засідці.

Ярдів за сімдесят[15] від табору в кроні клена було облаштовано поміст, там і сидів Джонсі, попиваючи каву та читаючи детектив Роберта Паркера, коли почув, що наближається якийсь шум. Книжку й термос він одразу ж відклав. У минулі роки він міг розхлюпати каву від хвилювання, але не цього разу. Цього разу він навіть витратив кілька секунд на те, щоб закрутити яскраво-червону кришку термоса.

Вони вчотирьох приїздили сюди на полювання в перший тиждень листопада вже майже чверть століття, якщо враховувати ті роки, коли їх возив батько Бобра, і у Джонсі досі ніколи не виникало бажання забратися на поміст. У його друзів теж, бо там і повернутися ніде. Цього року Джонсі вирішив його випробувати. Решта думали, що знають причину, але вони знали тільки половину її.

У середині березня 2001 року Джонсі збила машина, коли він переходив вулицю в Кембриджі, недалеко від коледжу Джона Джея, де викладав. Тоді в нього було пошкоджено череп, зламано два ребра і роздроблено стегнову кістку — її замінили якоюсь химерною штукою з тефлону й металу. За кермом машини, яка збила Джонсі,