Читати книгу - "Малахітова шкатулка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Танюшка це почула, зовсім брови звела, каже панові:
— Що це ти вигадав? Я веліла мені царицю показати, а ти підстроїв мене їй показувати. Знову обман! Бачити тебе більше не хочу! Бери свої камінці!
З цим словом прихилилася до стіни малахітової і розтанула. Тільки й лишилося, що на стіні камінці сяють, які прилипли до тих місць, де голова була, шия, руки.
Усі, звичайно, перелякалися, а цариця непритомна на підлогу гепнула. Заметушилися, підводити стали. Потім, коли метушня трохи минула, приятелі й кажуть Турчанінову:
— Підбери хоч камені! Хутко розкрадуть. Не яке-небудь місце — палац! Тут ціну знають!
Турчанінов і давай хапати ті камінці. Який схопить, той у нього й згорнеться в крапельку. Яка краплина чиста, мов сльоза, а яка жовта, а то знову, наче кров, густа. Так нічого й не зібрав. Дивиться — на підлозі гудзик валяється. З пляшкового скла, простої грані. Зовсім дрібничка. З горя він і схопив його. Тільки взяв у руку, а в цьому гудзику, як у великому дзеркалі, зеленоока красуня в малахітовому платті, вся дорогими каменями прикрашена, регочеться-заливається:
— Ех ти, недоумок, куций заєць! Чи тобі мене взяти! Хіба ти мені до пари?
Пан після цього й решту розуму втратив, а гудзика не кинув. Коли-не-коли й погляне в нього, а там усе одно: стоїть зеленоока, регоче й образливі слова говорить. З горя пан почав гуляти, боргів наробив, при ньому наші заводи мало з молотка не пішли.
А Шмагайло, як його усунули, по шинках пішов. До рем'я пропився, а патрета того шовкового беріг. Де той патрет потім подівся — нікому невідомо.
Не поживилася й Шмагайлова жінка: спробуй одержати по позичковому паперу, коли все залізо й мідь заставлені!
Про Танюшку з того часу на нашому заводі ні чутки, ні вісті. Наче й не було.
Пожурилася, звичайно, Настя, та теж не дуже. Танюшка, бач, хоч піклувальниця для родини була, а все ж Насті як чужа.
І те сказати, хлопці в Насті на той час виросли. Поженилися обидва. Онуки пішли. Люду в хаті густенько стало. Тільки повертайся — за тим доглянь, тому подай... Де ж тут нудьгувати! Парубки — ті довше не забували. Все попід Настиними вікнами вешталися. Чекали, чи не з'явиться біля віконечка Танюшка, та так і не дочекалися.
Потім, звичайно, поженилися, а коли-не-коли й згадають:
— От, мовляв, яка в нас на заводі дівка була! Другої такої ніколи в світі не побачиш.
Та ще після цього випадку приміточка вийшла. Гомоніли, ніби Хазяйка Мідної гори подвоюватися стала: одразу двох дівчат у малахітовому вбранні люди бачили.
Кам'яна квіткаНе самі мраморські славилися в кам'яній справі. І на наших заводах теж, кажуть, на цьому майстерстві зналися. Та тільки різниця, що наші більше з малахітом поралися, бо його було доволі, і сорт — вищого нема. От із цього малахіту й виробляли підходяще. Такі, бач, штуки, аж дивуєшся: як йому допомогло.
Був у той час майстер Прокопович. В цих ділах перший. Краще від нього ніхто не міг. Літній уже був.
От пан і звелів прикажчикові поставити до цього Прокоповича парубійків на вивчення:
— Нехай, мовляв, переймуть усе до тонкощів.
Тільки Прокопович,— чи то йому жалко було розставатися з своїм майстерством, чи то ще щось,— учив дуже погано. Все в нього з ривка та з тичка. Насадить парубійкові по всій голові гуль, вуха трохи не обірве та й каже прикажчикові:
— Не годиться цей... Око в нього нездатне, рука не несе. Пуття не буде.
Прикажчикові, видно, наказано було догоджати Прокоповичу.
— Не годиться, то й не годиться... Іншого дамо...— І нарядить іншого парубійка.
Хлоп'ята прочули про цю науку... Заздалегідь ревуть, щоб до Прокоповича не потрапити. Батькам-матерям теж не солодко рідну дитину на поталу віддавати,— вигороджувати почали своїх, хто як міг. І те сказати, нездорове це майстерство, з малахітом тим. Отрута сама. От і оберігаються люди.
Прикажчик усе-таки пам'ятав панський наказ — поставляє Прокоповичу учнів. Той, за своїм звичаєм, попомучить парубійка та й здасть знову прикажчикові:
— Не годиться цей...
Прикажчик присікуватися став:
— Доки це буде? Не годиться та не годиться, коли ж годитиметься? Вчи цього...
Прокопович усе своєї:
— Мені що... Хоч десять років учитиму, а пуття з цього парубійка не буде...
— Якого тобі ще?
— Мені хоч і зовсім не став,— за цим не журюся...
Отак і перебрали прикажчик з Прокоповичем багато хлоп'ят, а кінець один: на голові гулі, а в голові — коли б утекти. Деякі навмисне псували, щоб Прокопович їх прогнав.
Ось так і дійшла справа до Данилка Недокормиша. Сиріткою круглим був цей парубійко. Років, мабуть, тоді дванадцять, а то й більше. На ногах височенький, а худий-худісінький, в чому тільки душа держиться. Ну, а — на лиці чистенький. Волоссячко кучерявеньке, оченятка голубенькі. Його й узяли спершу в козачки при панському домі: табакерку, хустку подати, збігати куди тощо. Тільки в цього сирітки здібності до такої справи не виявилось. Інші парубійки на таких ось місцях в'юнами в'ються. Тільки що — виструнчиться: що накажете? А цей Данилко заб'ється кудись у куток, задивиться на картину яку чи на прикрасу та й стоїть. Його гукають, а в нього й за вухом не свербить. Били, звичайно, спочатку, потім рукою махнули:
— Химерний якийсь! Тихохід! З такого доброго служника не вийде.
На заводську роботу або в гору все-таки не віддали — дуже слабка жила, на тиждень не вистачить. Поставив його прикажчик у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малахітова шкатулка», після закриття браузера.