Читати книгу - "Місто собачих снів"

Директор. – Кожному бійцю, що там був – премію у розмірі місячної зарплатні. На лікування видасиш окремо. І головне – попрацюй з ними, щоб забули про все. Нічого не було.

– Ображаєте…

– Нагадую. Все, можеш бути вільним.

Петро Романович секунду помовчав, гасячи недопалок.

– Іван Петрович, а яку премію ви дасте Борису? – запитав він.

Директор важко подивився йому у вічі.

– Він буде працювати на процент, Петре. Я так вирішив. Так буде надійніше.

Начальник охорони нічого не сказав, але всім своїм виглядом прокричав: ОГО! НІ ХЄРА СОБІ!

– А не зарано? – стиха мовив він.

– Ні. І це не обговорюється. На раді керівництва оголошу завтра.

– А Володя?

– Володя ніколи не підходив для таких справ, і ти це прекрасно знаєш, Петре. У Володі є одна проблема – загострене почуття справедливості, яке часом не йде справі на користь. Ми працюємо разом вже чотирнадцять років, а ти таке питаєш. Володя розумний і пронирливий, його заслуг ми не убавимо. Він далі залишиться головним по збуту. Такого цінного кадра губити не можна в будь-якому випадку. А для викрутасів наших знайшлася більш гідна заміна. Просто для подібних речей ми тепер маємо такого собі надійного виконавця, до того ж напористого і жорсткого, а в разі чого – на нього повісимо всіх собак, не зачіпаючи Володю.

– Я завжди казав, що можу виконувати цю роботу.

– Петре, ти починаєш мене дратувати. – Директор незадоволено зморщив носа. – В тебе що, роботи замало стало? Як ти це собі уявляєш? Домовляється одна людина, а забирає інша? Ще й такі бандюківські типажі як ти і пацани твої?! Кінців багато – протилежна сторона буде незадоволена, що може призвести до відмови вести спільний бізнес.

– Я все зрозумів, Іване Петровичу, – стримано сказав Петро Романович. – Останнє питання: а якби ми таки забрали ці гроші? Що було б тоді? Ви тоді сказали, що подивимось по ситуації.

Директор подивився на начальника охорони як на дебіла.

– Він би відпрацював їх, Петре. Можеш іти.

РОЗДІЛ 8

Поняття „хороший” і „поганий” – рівнозначні. Я би навіть сказав тотожні і однаковісінькі. Все залежить лише від того звідки дивитись. З чийого боку…

Так от, з точки зору Бориса Льодік був поганим. Не в’язалися їхні світогляди ні дротом, ні скотчем. А спілкуватися було потрібно, тому що Льоня Войтович, або просто Льодік був найкращим другом Юлі. Тому, почувши, що він ввечері запрошує в паб на пиво, Борис мимоволі скривився.

– Борчик, ну чого ти знову? – ображено спитала Юля.

– Сонце, ну ти ж знаєш, що він мене дещо нервує.

– Не вигадуй, – просто сказала дівчина і сіла в авто.

Льодік… Ууууу… Терпіти не можу це підерастичне створіння. Ці його плавні рухи, манси, манера розмови… Зачіска під півника, приталені сорочки з гавайськими візерунками, забагато одеколону і тонкі дамські сигаретки – ось він, Льодік. І знову буде цілий вечір говорити ні про що. Ніякої конкретики. Чого Юля від нього так преться?

Та по хєр Юля! Чого від нього повинен пертись я?!

Борис сів за кермо і нервово хряпнув дверима.

До речі, до речі! Борис узяв авто в кредит! Сріблясту азійську красуню! Щоправда вітчизняної збірки, але – новий автомобіль – це новий автомобіль, як не крути. Наче нецілована дівчина. Ех… Хочу бути маркетологом.

Пробачте, відволікся.

Звісно ж, Борис почав краще заробляти. І коли у черговий раз проходив біля стоянки авто керівництва напроти Штабу, замислився: „А може б то варто починати?!”. В той же вечір Борис по телефону проконсультувався із компетентними в даних питаннях людьми, а на наступний день вже був спудеєм курсів водіїв. Курси були лише атрибутом одержання водійських прав, так як Ткачук непогано навчився мистецтву водіння в ПТУ і тих же збройних силах. І хоча Борису можна було перездати лише іспит з водіння (в училищі була підготовка водіїв вантажних автомобілів, категорія „С”), але прикинувши, що водійської практики вже давненько не було, а побити нове авто зовсім не посміхалось – Борис пішов вчитися заново.

З цього періоду Борисового життя відзначимо лише такий момент: одного разу, під час практичних занять, коли Борис з інструктором (Ткачук – за кермом) їхали по широкій трасі нового мікрорайону (як правило, постійно вирішуючи якісь справи інструктора – привези, відвези тощо), метрів за п’ятдесят перед автомобілем на проїжджу частину вискочив собака.

– Пригальмуй! – сіпнувся інструктор, огрядний чоловічок з яструбиним носом. – Та пригальмуй кажу!

– В чому справа? – спитав, призупиняючись Борис.

Інструктор тицьнув пальцем в пса, що прошмигнув перед ними.

– Ото бачиш?

– Ну?!

– Собаку давити не можна. Потім буде машина ламатися. – Яструбиний ніс багатозначно підняв вказівного пальця вгору. – Постійно. Якщо задавив пса – рахуй все, піздєц, можеш машину продавати одразу. І як будеш продавати – нікому про то не кажи. Бо не куплять.

– Угу… – Борис поглянув собаці услід. – Зрозуміло… А якщо людину збити? – зненацька запитав він.

Інструктор затнувся.

– Еееее… Про людину нічого не знаю. Знаю тільки те, що водії про собак балакають. – Питання спудея спантеличило досвідченого інструктора. – Про собаку знаю, а про людину… Міліція мабуть приїде. – Врешті непевно видав він.

Різницю між людиною і собакою старий інструктор так і не пояснив. І всю дорогу до гаража скоса підозріло поглядав на Ткачука, а в подальшому під час практичних занять з Борисом їздити відмовлявся.

Отож, щойно Борис став щасливим власником посвідчення водія (зауважте, тепер з категоріями „В” енд „С”!), він узяв Юлю і вирушив на екскурсію по автосалонах. Юля була гордою за свого хлопця – машину вибирає, хуліганам якимось два місяці тому не дався – суперчоловік! На другий день Борис відпросився з роботи, узяв в бухгалтерії якісь довідки і наприкінці робочого дня прирулив до прохідної на власному автомобілі.

Обмивали придбання в Штабі. Керівництво гуляло допізна і досхочу. Все закінчилося російською лазнею.

Володя, що їздив на брунатній Ауді 80, яка все ще трималась непогано, хоча і бачила кращі часи, дивився на новеньку машину ледь чи не відкривши рота. І не в тому річ, що Володя ніколи не бачив такого авто – воно було Борисове! В такі строки! Свій перший автомобіль Володя власноруч пригнав із Бундесліги після трьох років напруженої роботи.

– Скільки? – спитав він врешті-решт.

– Та я її, Вовка, в кредит взяв… – ухилився від відповіді Борис. – Та ще й без тюнінгу ніякого. Найдешевша комплектація. Стандарт.

Володя більше нічого не сказав.