Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

обкраяне, як у вітражі Шаленка.. Окрайці грубого шкла треба самому засвітити, не надіятися лише на сонце, чи навіть місяць — а самому вдихнути світло у кожен найменший окраєць шкла: отоді воно засяє і витворить ідеальне зоряне склепіння.. Але тут, вже піднявшись, діялося щось інакше.. Облітаючи, кожен листок має свій час, своє місце.. Потім листок має вимокнути під дощем чи в калюжі дощівки.. Потім має його сніг вибілити, знов висушити, виполіскати.. Це все далеко не так просто і легко робиться.. Листок аж тоді входить у вічність, коли він викінчений, вичинений — як добра овеча шкура в дубовому кадубі.. Тут під ногами усе було жужмом: гори якогось пом’ятого, пожмаканого листя в людський зріст.. Здавалося, хтось машинами чи величезними лантухами засипав днями й ночами оцей весь невидимий материк.. Наче це листя більше ні на що не могло надіятись, як на цей рудий гомеричний сміх наостанок.. Отут нагорі я стояв увечері перед горою розбурханого сміху — чийого, і з кого?.. Лиш де-не-де визирали рамена хрестів і верхівки пам'ятників — усе тонуло в листі.. Але тут воно наче все зібралося, оддалік від людських очей, на свою оргію.. І я зненацька застав уже все перевернуте догори ногами: гори забутого сміху, цілі гори занедбаного, покинутого часу.. Хтось довго, дуже довго сміявся, а потім лишив усе як є — скуйовджене, розбурхане.. І раптово пішов геть.. Далеко-далеко внизу мріла, здається, вежа Корнякта.. II

В театр доля заганяє несподівано.. Хоч темні, діряві декорації давно вже стоять, чекають.. Отут Грицько сидів у кутку на лавці, а отут поряд була наша зі Ступкою гримерна, — каже мені недавно Юрко Брилинський.. Тут він і ще кілька хлопців сиділи напохваті.. Так — Помідор, Кактус.. Отут сидів Кролик.. Але то вже була вища каста, а Грицько належав до найнижчої.. Поки актори десь там на сцені танцюють чи плачуть — можна було й цигарку викурити.. Він там був за старшого: починають на сцені цілуватися — хлопці виштовхують на коліщатках великого дерев’яного соловейка, або трояндовий кущ.. Та от має початися на сцені якась баталія — вже мусять готувати дерев’яного коня.. А війни часто бували, і той вічний троянський кінь.. Хіба що інакше розмальований.. То він геть охляв, то він гарцює, топче і своє військо, і чуже.. Ходи, я тобі хочу показати наш «Комарик».. Тут ми сиділи після вистави.. Опускаємся під землю.. Брилинський — поважний, у чорному плащі, кучерява сива борода сатира.. І від римського патриція щось є.. Отут був наш столик, під стіною.. Так, цей столик добре пам’ятаю.. Усе як було, нічого не змінилося.. А воно — й не може змінитися — на те він театр.. Сідаємо за наш столик, чекаємо.. Тихо, нема нікого.. Раптом звідти, десь з глибини, музика.. відслоняється квітчаста завіса і виходить до нас господиня.. Чорнява, струнка, сережки, браслети — Кармен..

Тепер, через сорок літ, я думаю, ти сидів там зовсім не випадково.. Ти справді любив театр.. Але то було інакше.. У своєму театрі ти був одночасно всім: і соловейком, і троянським конем, і хмарою.. Як давньогрецький актор, ти носив маску.. Часом котурни, часом сандалі.. Але єдина різниця: ти був старший за свій амфітеатр.. Давніший за Софокла чи Арістофана: ти був давніший за свою роль.. Твої жести були інакші.. Твої слова давніші, ніж найперший монолог.. Хмара ніби завжди лежала на небі, але коли ти торкався її, небо провалювалося у первісний хаос.. Промовляючи, ти розлучаєш їх: дерево ти відлучаєш від ворона, ріку від берега — бо вони мають до нас наблизитись впритул, кожне зокрема.. А потім, потім через провалля, знову з’єднати їх, вже інакших.. За хмарами обвали грохочуть, як в аду.. Пам’ятаєш, десь тоді, в сімдесятому, ти вперше прочитав свою Марію на вечірці вдома, здається, у Стефи Шабатури.. І там був гість, вундеркінд з Донецька, Іван Свєнціцький.. І ми вже пізно вночі відстали з ним на вулиці, і він мені каже: у Грицька рядки — як важкі коні: вони провалюються на тонкім льоду.. Наче трохи осудливо.. Він сам добре знався на світовій поезії.. Відтоді я вже й не бачив його, і не чув ніколи.. Але тепер я згадую ті його слова: так, правда.. Між тими кіньми зяяли провалля..

..Десь через двадцять років доля так само кинула мене в театр.. У Мюнхені на березі річки Ізар біля входу у міський звіринець я грав Смерть.. Я розмахував закривавленою косою — довкола стояли поважні пани з дітками: Я люблю золото! Гроші! Срібло і золото! На землі, притрушеній снігом, лежала торба.. Сніг повалив такий густий, що вже й не бачив ніхто нашого вертепу: і тріє царі з дарами у високих коронах і мантіях.. Ні жида, ні янгола.. Сніг падав і падав, а вони співали: з далекого краю ми до вас прийшли, срібло, ладан, миро ми вам принесли.. Коли сніг нарешті перестав, то довкола нас вже не було нікого.. Лише купка нещасних комедіянтів у розцяцькованому лахмітті, посинілі, задубілі.. Але збоку, через дротяну сітку, на нас пильно дивились інші очі: темні, глибокі оленячі очі.. Попереду найменші оленята, далі сарни, олениці, за ними старі трубачі з величезними рогами.. І всі припали до самої сітки і слухають нас..

Біжимо тим мостом через Ізар назад.. Там у готельчику недалеко від церкви Талькірхе з розгону вивалюємо торбу на ліжко: тріпаються, випорскують з рук якісь драхми, леви, юані — ми не бачили ніколи в житті стільки грошей.. Ніколи.. Але зате назавтра вже не могли говорити, лише хрипіли.. Бідна Оля, вона була янголом.. І ось там, в долині ріки Ізар, де вона ще недалеко відбігла з Альп, і де вона розтікається на кілька рукавів під старими плакучими вербами, засипаними снігом, — я