Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

підвищенні, стоїть сам пекар.. У тебе в жмені затиснуті кілька драхм: може, цього досить, аби за дві тисячі літ твоя худа постать виринула на фресці у поруйнованих, присипаних вулканічним попелом інших Помпеях..

Ще я пішов тут, на ринку «Санта Барбара», у рибний ряд.. Довго приглядався, і аж нарешті вибрав розмерзле філе морського окуня.. Наче розлогий лист лопуха, лише слизький і майже прозорий.. Прибіг, обваляв у борошні, підсмажив і з’їв гарячим більшу половину.. Решту лишив на завтра.. Ще є тут на полиці кілька недопитих пляшок від дня народження.. Тоді прийшов лише Орест.. Не пробували ми ні вина з ожини, ні з терну.. І так вони й стоять.. Сам я не п’ю.. І з ким випити зараз немає.. Хіба що якось вибрався до Шаленка.. Але йому не можна пити.. Цей раз, як був у нього в майстерні, налив собі чарку калганівки, він цокнувся зі мною і теж ледь пригубив — коли раптом гасне світло.. Я не встиг і половини перехилити.. Валєра довго шукав свічку у себе на столі, а там цілі гори всього — кольорового шкла, свинцю.. В темряві я сидів за столом і чекав, що ось-ось змигне світло і я доп’ю свою половину чарки.. Мені здалося, у цій темряві, що Валера єдиний після Петра Холодного, хто робить справжній вітраж.. Може, й був ще хтось, але темрява все якось вмить ущільнила, і лишила їх двох.. Нарешті він таки знайшов старосвітську грубу свічку.. Я перехилив свою чарку і знов налив.. Виявляється, світла не було не лише в будинку, а й навпроти на всій Зеленій.. Ми вийшли на балкон з вулиці ген. Тарнавського.. Узвіз стрімко п’явся угору.. У пітьмі розкраяний каньйон, і не видно, де камінь, а де небо..

Двері його майстерні виходять з другого поверху на галерею.. Внизу кам’яний колодязь, але не такий, як на Котовського.. Примарні камениці і коші подвір’їв, мов нетрі мороку вузькі і мокрі сходи, провалля ночі, що його ніхто не зміряв.. Отут, за стіною, — обійстя Андрея Шептицького — він каже, але нам краще зайти туди через іншу браму.. Заходимо через гарну ковану браму у сад.. Довкола темно, але відчуваю рукою підстрижений живопліт, трава, крислаті яблуні, посередині височенна черешня — в глибині кремезна оселя з колонами.. Здається, високі темні смереки, а отам за ними — каретний двір.. Темні вікна всюди, але як затишно в цьому садку.. Дивно, Валєрина майстерня за стіною каретного двору, але це все наче разом, довкола цього саду.. І він, і Петро Холодний наче й досі під його опікою, бережені його благословенням.. У цій темряві десь за стіною глухо кашляв Сосенко.. Їхні тіні зовсім поруч, під цими яблунями і Антонич..

На день народження подарували мені його повне видання, усе в однім томі.. Досі я ніби й не знав його: хіба що згадаю пощерблені, порослі мохом сходи, слизнів на стінах у тій давній майстерні, де й мені часом доводилось заночувати. І лиш тоді чую його голос: подай мені лютню з каміння, холодну, мов лід і блискучу, мов сталь.. Мабуть, він для мене був розлитий у повітрі, десь ніби поруч.. але де саме він?.. Як і самий Львів.. Бачу Ринок, бачу туман, обкраяні культі кленів вигулькують з туману, голоси в тумані — але де сам Львів?.. Якось мені здалося, що треба питати в іншої стихії: ти знаєш, мабуть, ліпше.. Гайворони.. Я маю на увазі не русинів, вірменів чи жидів.. І так само не німців, чи ляхів, чи циганів.. Ні, саме гайворонів.. Невідомо, звідки вони беруться — так, наче щодня міняють свою суть.. То мені здається, надвечір вони раптово з бруньок на темних гілках струнких грабів на Високому Замку.. То, здається, ще пізніше надвечір виринають з чорних стручків акацій на Цитаделі.. Може й тому чиновники з Ратуші не внесли їх в етнічний реєстр Львова.. Але найдавніша, первісна мапа міста їх враховувала.. Сам бачив на свої очі: там, на Високому Замку, у тому верховітті, вони, вже як смеркне, за першим найтихішим подихом їхнього сурмача починають історію цього міста.. Зачинають, як зачинаються слизькі бруньки у верховітті, чи як саме повітря: з усього і нізвідки.. Мені якось пощастило зустрітися з ними якраз тоді, як вже після заходу сонця кружляв на горі біля Юра: їхній слід ще не розчинився від Високого Замку.. вони звернули до Юра.. далі я ще бачив, як вони в тихій задумі обсіли Єзуїтський сад.. якраз минав музей Льоля Левицького і підходив до бібліотеки Баворовських: ця мить була дуже зворушлива: вони обліпили все: комини, карнизи, антени, така дивна тиша.. павза на кілька століть.. До Оссолінеуму я дійшов, коли було зовсім темно.. Вони, гайворони, нарешті могли сказати мені всю правду: Львів — отам, у повітрі.. У їхнім мерехтінні.. А все, що ми бачимо в долині, — це те, що впало на дно.. Послід.. Ідеальне місто для гайворонів..

І ще одна стихія, так само, як і гайворони, не внесена в реєстр.. Ти здогадуєшся, хто?.. Так, листя.. Листя потребує найпильнішої уваги.. Учора я бачив цю стихію впритул.. Не знаю, може, це ноги самі несуть після сидіння в чотирьох стінах, чи вже якась невагомість власного тіла, його непотрібність?.. Учора я опинився на Личакові.. І то зайшов з Цетнерівки, з тих горбів — мені здається — тут довкола з давніх-давен щось рили.. Спочатку через ту непарадну хвіртку увійшов, алеєю спустився до центрального входу, а тоді вернувся назад угору.. Я ніколи не думав, що там так високо: мені здається, ота найвища місцина, де пам’ятник Повстанцям з 63-го року, — чи не вища за Високий Замок.. Дивно, там внизу — наче якась діяльність: щось підмітають, мурують.. На свої очі бачив, як двоє майстрів занесли свої лопати і відра у готичну каплицю Цетнерів, перевдяглися і замкнули на блискучу колодку.. А біля ампірної каплиці Дунін-Борковських зі статуями самого Вітвера — просто на порозі хтось залишив прозорі пластикові капці небесного відтінку — мабуть, щоб перевзутися.. Але що вище, отої мурашиної заклопотаності вже не помічав.. Кожне дерево дбає за своє листя: воно доглянуте, з рівненькими зубчиками, гарно